Держава – що це таке, визначення, суть, види, форми, ознаки, функції та приклади.

Держава — це політична організація суспільства, яка має суверенітет, визначену територію, уряд і право встановлювати закони та підтримувати порядок, захищаючи своїх громадян.

Що таке ДЕРЖАВА — поняття та визначення простими словами.

Простими словами, Держава — це організація, яка керує країною, встановлює закони, стежить за порядком і захищає людей, що живуть на її території, забезпечуючи їм безпеку, послуги та правила, за якими функціонує суспільство.

Найбільш відомі визначення “Держави”.

Держава як політичний феномен має різні тлумачення, але найбільш впливовими є концепції Макса Вебера (соціолог, філософ, історик та політичний економіст) та Томаса Гоббса (філософ, основоположник політичної філософії та  теорій суспільного договору й державного суверенітету).

1. Вебер визначав державу як “монополію на легітимне використання сили”, тобто державні інституції мають виключне право застосовувати примус для підтримання порядку та забезпечення виконання законів. Ця монополія на насильство означає, що лише держава має право на утримання армії, поліції та інших силових структур, які повинні діяти в межах закону і захищати громадян від внутрішніх та зовнішніх загроз.
2. З іншого боку, Томас Гоббс у своїй відомій праці Левіафан (Leviathan) розглядає державу як захисника суспільства. Він описує державу як єдиний механізм, здатний стримувати людську природу та хаос, що виникає у стані “війни всіх проти всіх”. За його думкою, держава виникає внаслідок “соціального контракту” між громадянами, які добровільно поступаються частиною своїх свобод в обмін на захист і стабільність. Це робить державу гарантом суспільної безпеки та правопорядку.

У чому різниця між Державою та Країною?

Часто люди плутають поняття “держава” та “країна”, проте між ними є суттєві відмінності.

• Держава — це юридична і політична система управління, що включає уряд, законодавчі органи, судову систему, силові структури та інші інституції. Держава існує для управління суспільством, забезпечення безпеки, правосуддя та виконання законів.
• Країна — це географічний та культурний простір, який може включати одну чи кілька держав. Країна може бути визначена територією, мовою, історією, культурними традиціями та етнічною ідентичністю. Наприклад, Україна є країною, але також є державою, яка має всі атрибути політичної влади.

Отже, можна сказати, що країна — це більше про територію і культуру, тоді як держава — це політична система, що керує цією територією та суспільством. Країна може існувати без держави (наприклад, у випадку бездержавних народів, таких як курди), проте держава завжди пов’язана з певною територією та населенням, яке нею керується.

Історична еволюція держави.

Розвиток державності має давнє коріння, яке бере початок ще у стародавніх цивілізаціях Месопотамії, Греції та Риму. Ці держави сформували перші моделі організації влади, що мали великий вплив на сучасні політичні системи.

• Месопотамія: Виникнення перших міст-держав на території між річками Тигр і Євфрат (сучасний Ірак) у IV тисячолітті до н.е. стало першим прикладом централізованого управління. Держава в Месопотамії будувалася навколо релігії та правителя, який одночасно був і політичним, і духовним лідером. Закони, такі як Кодекс Хамурапі, визначали права та обов’язки громадян, що стало прототипом сучасної системи законодавства.
• Греція: Давньогрецькі поліси, такі як Афіни та Спарта, створили унікальну модель демократичного правління, де громадяни могли безпосередньо брати участь у прийнятті рішень. Хоча Греція не була єдиною державою, її окремі міста-держави дали світові концепції демократії, республіки та громадянського суспільства.
• Рим: Римська республіка та пізніше Римська імперія впровадили централізовану владу з комплексною системою управління, яка охоплювала величезну територію. Римське право стало базою для сучасних юридичних систем у багатьох країнах світу.

Роль феодалізму та монархій.

Після падіння Римської імперії в Західній Європі настала ера феодалізму, яка суттєво вплинула на розвиток середньовічних держав. Феодалізм — це система, де земля була основним джерелом влади, і суспільство організовувалося навколо взаємин між васалами та феодалами.

• Феодалізм: Політична система феодалізму базувалася на ієрархії, де королі надавали землі знаті в обмін на військову службу та вірність. Феодали, своєю чергою, передавали частину своїх земель васалам. Держава в цей час не мала централізованого характеру, а влада була розпорошена між численними місцевими правителями.
• Монархії: В епоху середньовіччя монархії почали відігравати все більш важливу роль у консолідації влади. Абсолютні монархії, такі як Франція за Людовіка XIV, стали прикладом сильної централізованої держави, де монарх мав необмежену владу, визначаючи політику, економіку і закони.

Народження сучасної держави.

Найважливішим моментом у розвитку сучасної національної держави став Вестфальський мир 1648 року, який завершив Тридцятирічну війну в Європі та започаткував нову еру державної суверенності.

1. Суверенітет: Вестфальський мир закріпив принцип суверенітету, за яким кожна держава мала виключне право управляти своєю територією без втручання ззовні. Це стало фундаментом для сучасного міжнародного права та концепції державних кордонів.
2. Територіальність: Після 1648 року держави почали надавати особливу увагу захисту своїх територій, що призвело до закріплення державних кордонів та формування національних армій.
3. Національні держави: Саме з моменту Вестфальського миру національні держави стали основною формою політичної організації в Європі. Вони мали централізовані уряди, чітко визначені кордони та суверенітет над своєю територією.

Основні характеристики / ознаки держави.

Говорячи про те що таке держава, ми не можемо обійти стороною такі важливі питання як: “Що належить до ознак держави?” та “Що таке ознаки державності?”. Тож давайте розглянемо ключові ознаки:

Суверенітет.

Однією з найважливіших ознак будь-якої держави є її суверенітет, тобто здатність здійснювати верховну владу над своєю територією та населенням. Суверенітет має два основних аспекти:

• Внутрішній суверенітет: Це влада держави над своїми громадянами та всіма, хто перебуває на її території. Держава має право видавати закони, контролювати їх виконання, здійснювати правосуддя, а також підтримувати громадський порядок через правоохоронні органи та судову систему.
• Зовнішній суверенітет: Це здатність держави проводити незалежну зовнішню політику та встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами на міжнародній арені. Важливим аспектом зовнішнього суверенітету є те, що жодна інша держава або міжнародна організація не має права втручатися у внутрішні справи суверенної держави без її згоди.

Територія.

Визначена територія — це фізичний простір, на якому держава має виключне право здійснювати свою владу. Територія охоплює сушу, внутрішні та територіальні води, а також повітряний простір.

• Географічне розташування: Територія є основним елементом держави, оскільки без неї держава не могла б існувати як політична одиниця. Чіткі державні кордони визначають межі впливу та повноважень уряду.
• Ресурси та економіка: Територія має велике значення для економічного розвитку держави, оскільки природні ресурси, такі як мінерали, вода та землі, забезпечують економічну стабільність та можливості для процвітання суспільства.

Населення.

Без населення держава не може виконувати свої функції. Населення складається з людей, які проживають на території держави та є суб’єктами її законів.

• Громадяни: Люди, які мають громадянство, є основою держави. Вони мають як права, так і обов’язки перед державою, включаючи участь у виборах, сплату податків та дотримання законів.
• Різноманітність населення: Держави можуть складатися з багатьох націй, етнічних груп і культур, але для збереження єдності необхідна спільна правова та політична основа.
• Економічна активність: Громадяни держави працюють, створюючи продукцію, послуги та платячи податки, що підтримують економічну систему держави.
• Соціальні інститути: Населення також бере участь у соціальних інститутах, таких як система охорони здоров’я, освіта та соціальне забезпечення, які гарантуються державою.

Уряд.

Уряд — це механізм, через який держава здійснює управління своїм населенням і територією. Існують різні форми урядів, кожна з яких впливає на те, як функціонує держава:

• Демократія: У демократичних державах, таких як Сполучені Штати або Україна, громадяни обирають своїх представників, які ухвалюють закони та керують державою від імені народу.
• Диктатура: У диктатурах вся влада зосереджена в руках однієї особи або невеликої групи осіб. Наприклад, Північна Корея є яскравим прикладом диктаторського режиму, де влада належить одній родині.
• Монархія: У монархіях влада передається спадково. Існують як абсолютні монархії (Саудівська Аравія), де монарх має повну владу, так і конституційні монархії (Велика Британія), де роль монарха значною мірою символічна.

Закони та інституції.

Держава підтримує порядок і захищає права своїх громадян через систему законів та інституцій, таких як суди, поліція та інші державні установи.

• Законодавча система: Закони регулюють всі аспекти життя в державі — від економічної діяльності до особистих прав громадян. Законодавча влада у демократичних державах належить парламентам або конгресам.
• Судова система: Судова система забезпечує виконання законів і захист прав громадян, вирішуючи спори, що виникають у суспільстві. Наприклад, Конституційний Суд України контролює відповідність законів Основному Закону держави.
• Правоохоронні органи: Поліція та інші силові структури забезпечують дотримання законів, захищають громадський порядок і борються зі злочинністю.

Визнання на міжнародному рівні.

Визнання держави іншими країнами та міжнародними організаціями є важливою ознакою її існування. Міжнародне визнання надає державі легітимність і право брати участь у міжнародних відносинах.

• Дипломатичні відносини: Країни укладають дипломатичні відносини між собою, що дозволяє державам взаємодіяти на рівні міжнародної політики та економіки. Наприклад, членство в Організації Об’єднаних Націй є ознакою широкого міжнародного визнання.
• Міжнародні договори: Держави можуть укладати договори між собою, беручи на себе міжнародні зобов’язання. Це є показником здатності держави самостійно представляти свої інтереси на міжнародній арені.

Національна символіка.

Кожна держава має свої національні символи, що підкреслюють її унікальність та суверенітет. Символіка держави включає прапор, герб і гімн, які відображають її історію, культуру та національну ідентичність.

• Прапор: Прапор є важливим символом держави і її незалежності. Наприклад, синьо-жовтий прапор України символізує мирне небо та родючі землі.
• Гімн: Гімн виконується під час офіційних заходів і на міжнародних змаганнях, представляючи державу як суверенну і незалежну. Український гімн “Ще не вмерла України” символізує національний дух і боротьбу за незалежність.

Теорії держави.

Наступні теорії надають різні погляди на природу держави та її роль у суспільстві, від інструменту класової боротьби до арбітра між різними групами інтересів, і відображають глибокі дискусії, що тривають у політичній філософії та суспільних науках. Отож, перейдемо до самих теорій:

Теорія соціального контракту.

Теорія соціального контракту стала однією з основних концепцій у політичній філософії, що пояснює, як виникають держави та на яких засадах тримається їхня легітимність. Вона була розроблена такими видатними філософами, як Джон Лок, Жан-Жак Руссо та Томас Гоббс.

1. Томас Гоббс: У своїй праці Левіафан, Гоббс стверджував, що у природному стані людина перебуває у постійному стані війни “всіх проти всіх”, де життя є “самотнім, бідним, неприємним і коротким”. Щоб уникнути цього хаосу, люди погоджуються передати частину своїх природних прав на користь держави, яка виступає в ролі верховного арбітра та гаранта безпеки.
2. Джон Лок: Лок розглядав державу як засіб для захисту природних прав людини — життя, свободи та власності. Його бачення соціального контракту було більш оптимістичним, ніж у Гоббса, оскільки він вважав, що люди природно схильні до співпраці, а держава повинна служити інструментом для підтримання цієї співпраці.
3. Жан-Жак Руссо: Руссо вважав, що соціальний контракт — це угода, яка дозволяє людям створити суспільство, де колективна воля народу є джерелом влади. Він підкреслював, що держава повинна діяти відповідно до загальної волі, яка відображає інтереси більшості.

Марксистська концепція держави.

Карл Маркс у своїй марксистській теорії розглядав державу як інструмент класового домінування, що служить інтересам панівного класу. Для Маркса держава була не нейтральним інститутом, а механізмом, який захищає привілеї буржуазії — тих, хто володіє засобами виробництва.

• Держава як інструмент пригнічення: Маркс стверджував, що держава у капіталістичному суспільстві існує для захисту інтересів багатих, одночасно пригнічуючи робітничий клас. Цей класовий конфлікт, на його думку, мав би призвести до революції, в результаті якої держава буде або знищена, або трансформована в соціалістичну структуру.
• Приклади соціалістичних держав: Марксистська ідеологія вплинула на формування соціалістичних держав, таких як Радянський Союз та Китай, де держава контролювала всі аспекти економіки, стверджуючи, що діє в інтересах робітничого класу. Результати подібних соціальних, економічних та політичних експериментів й практик нам добре відомі.

Плюралістична теорія держави.

Згідно з плюралістичною теорією, держава є нейтральним арбітром, в якому різноманітні групи інтересів змагаються за вплив на урядову політику. Ця теорія підкреслює, що держава не має власних інтересів і діє лише як механізм для врегулювання конфліктів між різними соціальними групами.

• Конкуренція інтересів: У плюралістичній моделі різні політичні партії, корпорації, профспілки та інші організації змагаються за владу і вплив на прийняття рішень. Держава повинна зберігати баланс і справедливість, захищаючи інтереси всіх сторін.
• Нейтральність держави: Плюралісти вважають, що держава не є захисником якоїсь однієї групи або класу, як це стверджують марксисти, а працює на забезпечення загальних інтересів через демократичні процеси.

Феміністичні та постколоніальні критики держави.

Феміністичні та постколоніальні теорії висловлюють критичні погляди на державу, стверджуючи, що вона підтримує і закріплює нерівність та утиск певних груп.

• Феміністична критика: Феміністки стверджують, що держава традиційно була створена та керована чоловіками для захисту їхніх інтересів (тобто панує патріархат), часто ігноруючи або пригнічуючи права жінок. Наприклад, законодавство щодо прав власності, сімейні закони та політика соціального захисту часто враховують потреби чоловіків більше, ніж жінок.
• Постколоніальна критика: Постколоніальні теоретики, такі як Франц Фанон, стверджують, що держава в постколоніальних суспільствах продовжує служити інтересам колишніх колонізаторів та еліт, пригнічуючи корінні народи та меншини. Вони наголошують на необхідності реформації державних інституцій для подолання наслідків колоніалізму та расизму.

Різні типи держав.

Наразі існує досить багато різних типів держав які відрізняються за наступними ключовими факторами:

Національна держава та багатонаціональна держава

• Національна держава — це держава, в межах якої більшість населення належить до однієї нації, що має спільну культуру, мову та історію. Яскравим прикладом національної держави є Японія, де більшість населення належить до однієї етнічної групи — японців. У такій державі національна ідентичність часто збігається з політичною, що сприяє єдності та внутрішній стабільності.
• Багатонаціональна держава. У противагу національній державі існують багатонаціональні держави, де співіснує кілька етнічних груп з різними культурами та мовами. Прикладом таких держав є Канада та Індія. У Канаді офіційно визнано дві мови — англійську та французьку, що відображає різноманіття її населення, включаючи франкофони (франкомовне населення) в провінції Квебек. Індія, зі своєю величезною етнічною та мовною різноманітністю, має понад 20 офіційних мов та тисячі етнічних груп, що робить її класичним прикладом багатонаціональної держави. Такі держави мають складнішу систему управління, щоб забезпечити рівноправність всіх національних груп та уникнути внутрішніх конфліктів.

Федеративні та унітарні держави.

• Федеративні держави — це політичні системи, де влада поділена між центральним урядом та регіональними (місцевими) урядами. У таких державах, як Сполучені Штати або Німеччина, штати або землі мають значну автономію, зокрема у питаннях законодавства, фінансів та управління. Наприклад, у США кожен штат має свою власну конституцію, законодавчі органи та судову систему, що дозволяє їм ефективно реагувати на місцеві потреби. Подібна ситуація існує у Німеччині, де федеральні землі також мають свої уряди та парламенти, що забезпечує баланс між центральною владою і регіонами.
• Унітарні держави. На відміну від федерацій, унітарні держави мають централізовану систему управління, де більшість влади зосереджена в руках центрального уряду. В таких країнах, як Україна, Франція та Японія, регіональні органи влади мають обмежені повноваження і часто підпорядковуються рішенням центрального уряду. Це дозволяє забезпечити єдність політики по всій території держави та уникнути надмірного розпорошення влади. Наприклад, в Україні більшість ключових рішень у сфері фінансів, законодавства та безпеки ухвалюється на національному рівні, хоча деякі повноваження можуть бути делеговані місцевим органам влади.

Демократичні та недемократичні держави.

Держави можна поділити на демократичні та недемократичні режими залежно від того, як організовано владу та які права мають громадяни. У демократичних державах влада належить народу через механізми виборів, представництва та активної участі громадян у прийнятті рішень. У таких країнах, як Норвегія  та Нова Зеландія, існує високий рівень політичної свободи, влада є прозорою та підзвітною, а громадяни мають рівноправність у впливі на державні процеси. Вибори проводяться відкрито, чесно, а законодавча, виконавча та судова влада діють на основі системи “стримувань і противаг”, забезпечуючи підзвітність уряду та захист прав людини.

У недемократичних режимах влада часто зосереджується в руках однієї особи або вузького кола еліт. У таких державах громадяни не мають реальної можливості впливати на державну політику через вибори чи громадську активність. Існує кілька форм недемократичних режимів, кожен із яких має свої особливості управління та підходи до контролю влади.

Форми недемократичних режимів:

1. Диктатура: У диктаторських режимах влада повністю сконцентрована в руках одного правителя, який приймає всі основні рішення без обмежень і перевірок. Класичним прикладом диктатури є Північна Корея, де правляча династія Кімів має абсолютну владу і контролює всі аспекти життя суспільства.
2. Автократія: Автократичний режим базується на одноосібному правлінні, де формально можуть існувати демократичні інституції, але насправді вони не мають реального впливу на ухвалення рішень. Прикладом є Росія під керівництвом Володимира Путіна, де, попри наявність виборів і парламенту, влада зосереджена в руках однієї людини.
3. Монархія: У таких абсолютних монархіях, як Саудівська Аравія, влада належить монарху, який править країною без будь-яких конституційних обмежень. У таких державах роль громадян у прийнятті рішень є мінімальною або зовсім відсутньою.

Інші форми авторитаризму:

• Військово-бюрократичний режим: Цей вид авторитаризму характеризується тісною взаємодією військових і державного апарату, які спільно контролюють владу. Часто такі режими виникають внаслідок військових переворотів. Наприклад, військові режими в М’янмі або Єгипті базуються на підтримці бюрократії та армії.
• Корпоративний авторитаризм: У такому режимі економічна влада корпоративних структур, часто наближених до уряду, контролює політичні процеси. У деяких випадках корпорації безпосередньо впливають на формування політики, обмежуючи роль державних інституцій та громадян. Прикладом є режим в Італії під час правління Беніто Муссоліні.
• Дототалітарний авторитаризм: Цей тип режиму передує встановленню тоталітарної системи та характеризується поступовою концентрацією влади в руках однієї особи або партії, які починають контролювати ключові державні інституції та обмежувати свободи. Такі системи часто розвиваються у перехідні періоди політичної нестабільності.
• Постколоніальний авторитаризм: Постколоніальні держави, що виникли після здобуття незалежності, часто стикаються з внутрішніми конфліктами та етнічною напруженістю, що призводить до авторитарного правління. Прикладом є багато африканських держав, де після деколонізації встановлювалися режими, які використовували силу для контролю етнічних конфліктів і політичної нестабільності.
• Расова квазідемократія: Цей тип режиму зустрічається в державах, де виборчі та політичні права формально надані всім громадянам, але на практиці певні расові чи етнічні групи мають значно обмежені права. Південна Африка під час апартеїду є класичним прикладом такої системи, де расова меншина мала владу, а більшість населення зазнавала системних обмежень.
• Султаністський режим: У цьому типі режиму влада зосереджена в руках лідера, який править як абсолютний монарх, але без чіткої правової бази чи ідеології. Султаністські режими зазвичай характеризуються крайньою особистою владою та відсутністю політичних інституцій, що могли б її обмежити. Прикладом є правління Саддама Хусейна в Іраку або Мобуту Сесе Секо в Заїрі (сучасна Демократична Республіка Конго).

Тоталітарний режим.

Тоталітаризм — це найбільш жорстка форма авторитарного правління, де держава контролює всі аспекти життя суспільства, включаючи політику, економіку, культуру, освіту та навіть приватне життя громадян. Тоталітарні режими прагнуть повної монополії на владу, використовуючи пропаганду, цензуру та репресії. Приклад тоталітаризму: Комуністичний Радянський Союз за правління Йосипа Сталіна та нацистська Німеччина за Адольфа Гітлера є прикладами тоталітарних режимів, де держава контролювала не лише політичне життя, але й індивідуальні свободи та світогляд людей.

Гібридні режими.

Окрім класичних форм демократії та авторитаризму, існують також гібридні режими, які поєднують елементи обох систем. У таких державах можуть проводитися вибори, але вони не завжди чесні або відкриті. Влада може формально мати демократичні інституції, але на практиці використовувати авторитарні методи управління. Приклад гібридних режимів: Венесуела під керівництвом Уго Чавеса та Ніколаса Мадуро є прикладом гібридного режиму, де вибори проходять, але опозиція обмежена, а контроль над ключовими державними структурами зосереджений у руках правлячої партії.

Таким чином, недемократичні режими відрізняються як за своїм рівнем контролю, так і за методами правління, які вони використовують для підтримання влади. Усі ці форми обмежують участь громадян у політичному житті та зменшують рівень політичної свободи, що є протилежністю демократичним режимам.

Функції держави.

Держава як політична організація суспільства має певний набір функцій які вона повинна виконувати. До цього переліку належать:

Безпека та оборона.

Однією з найважливіших функцій держави є захист своїх громадян від внутрішніх і зовнішніх загроз. Безпека та оборона реалізується через організацію військових сил, правоохоронних органів та спеціальних служб. Держава забезпечує збройні сили, що захищають її суверенітет і територіальну цілісність від зовнішніх загроз, а також поліцію та інші правоохоронні структури для підтримання внутрішнього порядку. У сучасному світі багато держав беруть участь у військових альянсах, таких як НАТО, які забезпечують колективну оборону: напад на одного члена альянсу розглядається як напад на всіх, що суттєво підсилює безпеку держав-членів. Крім того, існують інші військові союзи, які допомагають державам у взаємодії для спільної безпеки.

Закон і порядок.

Ще однією важливою функцією держави є підтримання закону і порядку. Держава створює і впроваджує закони, які регулюють відносини між громадянами, державою та іншими учасниками соціальних процесів. Закони гарантують стабільність суспільства, захищають права та свободи громадян, а також забезпечують функціонування системи правосуддя. Державні інститути, такі як суди та прокуратура, відповідають за виконання законів і покарання порушників. У більшості країн існує три гілки влади — законодавча, виконавча та судова — які взаємодіють для забезпечення дотримання правопорядку та справедливості. Законодавча система відіграє ключову роль у створенні правової бази для функціонування суспільства, а правоохоронні органи підтримують цю базу на практиці, забезпечуючи захист громадян.

Економічне управління.

Економічне управління є ще однією критичною функцією держави, яка передбачає регулювання економічних відносин, управління ресурсами та забезпечення економічної стабільності. Держави мають різні економічні моделі: від ринкових економік, де роль держави зведена до мінімуму, до планових економік, де держава повністю контролює виробництво та розподіл ресурсів.

1. Ринковий капіталізм: У країнах з ринковими економіками, таких як США або Великобританія, держава забезпечує умови для вільної торгівлі та мінімальне втручання в бізнес, хоча регуляції, такі як податкові ставки, існують для забезпечення доходів для держави.
2. Планова економіка: У країнах із централізованою економікою, таких як Куба або Північна Корея, держава контролює всі ключові галузі економіки, визначаючи, що виробляється, скільки та за якими цінами. Це дозволяє державі управляти ресурсами, але часто обмежує інновації та конкуренцію.
3. Змішана економіка: Більшість сучасних держав, включаючи Україну, мають змішану економіку, де поєднуються ринкові механізми з певним ступенем державного регулювання, яке включає встановлення мінімальних зарплат, контроль за монополіями, управління інфраструктурою та розподіл соціальних благ.

Соціальний захист та послуги.

Сучасна держава виконує функцію соціального захисту, надаючи громадянам доступ до базових соціальних послуг, таких як освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення. Ці послуги спрямовані на забезпечення соціальної рівності та підтримання життєвого рівня громадян.

• Освіта: Більшість держав надає безкоштовну або субсидовану освіту, щоб забезпечити громадянам можливості для розвитку і кар’єрного зростання. Освітня система включає початкову, середню і вищу освіту, а також додаткові навчальні програми, які покликані підготувати громадян до професійного життя.
• Охорона здоров’я: Держава надає або фінансує систему охорони здоров’я, що включає лікарні, клініки та інші медичні послуги. У багатьох країнах існують державні програми медичного страхування або навіть повністю безкоштовне медичне обслуговування (наприклад, у Канаді або Великобританії).
• Соціальне забезпечення: Соціальні програми, такі як пенсійне забезпечення, допомоги по безробіттю та інвалідності, є важливими елементами соціального захисту. Вони допомагають громадянам, які не можуть працювати через вік або стан здоров’я, підтримувати належний рівень життя.

Таким чином, держава відіграє ключову роль у забезпеченні безпеки, правопорядку, економічного розвитку та соціального захисту громадян. Успішне виконання цих функцій сприяє стабільності та добробуту як держави в цілому, так і кожного окремого громадянина.

Держава та республіка: зв’язок між цими поняттями.

Держава — це ширше поняття, яке охоплює будь-яку суверенну політичну одиницю, незалежно від форми правління. Республіка, своєю чергою, є однією з форм державного правління, що базується на принципах виборності та підзвітності уряду громадянам. У республіках, на відміну від монархій, глава держави (як правило, президент) обирається на певний строк, і влада обмежена законами або конституцією.

Важливо розуміти, що не всі держави є республіками. Монархії, такі як Велика Британія або Саудівська Аравія, є державами, але вони не є республіками, оскільки їх глави держави є монархами. Таким чином, держава може мати різні форми правління: від республік до абсолютних монархій, і навіть теократій. Республіка є лише однією з форм, що гарантує участь громадян у політичному житті через виборні інституції.

Визнані та невизнані держави.

На міжнародній арені існує багато держав, однак не всі вони отримують офіційне міжнародне визнання. Визнані держави — це ті, що мають дипломатичні відносини з іншими країнами і є членами міжнародних організацій, таких як Організація Об’єднаних Націй. Наприклад, Україна є визнаною державою, яка підтримує офіційні дипломатичні відносини з більшістю країн світу.

З іншого боку, невизнані держави — це територіальні утворення, які оголосили про свою незалежність, але не отримали офіційного міжнародного визнання. Прикладом може бути Придністров’я (Молдова). Подібні квазідержави мають свої органи управління, проте більшість країн не визнає їх суверенітету. У таких випадках держави існують де-факто, але не є частиною офіційного міжнародного порядку.

• Визнані держави: Мають офіційні дипломатичні відносини та визнання на міжнародному рівні.
• Невизнані або частково визнані держави: Функціонують як незалежні політичні одиниці, але не мають повного визнання, що ускладнює їх участь у міжнародних справах.

Скільки у світі держав?

Точна кількість держав може варіювати залежно від джерела інформації та критеріїв визнання. Згідно з даними Організації Об’єднаних Націй, на момент написання статті існує 195 держав, включаючи 193 члени ООН і дві держави з частковим визнанням — Ватикан і Палестина. Однак, якщо враховувати невизнані та частково визнані держави, ця цифра може бути вищою.

• 195 визнаних держав: Ця цифра включає всі країни-члени ООН і кілька країн з частковим визнанням.
• Невизнані та частково визнані держави: Додатково можуть існувати близько 10-15 територій, які вважають себе державами, але не мають міжнародного визнання.

Таким чином, кількість держав у світі є не статичною величиною і залежить від багатьох політичних факторів, включаючи міжнародне визнання та зміни у світовому політичному ландшафті.

Виклики, що стоять перед сучасними державами.

Сучасні держави змушені стикатися з комплексними викликами, які одночасно впливають на безпеку, економіку, політику і суспільство. Розглянемо кілька прикладів тих проблем, які змушують держави змінювати свої стратегії й постійно адаптуватися до нових реалій.

Глобалізація.

Глобалізація стала одним із найбільш значущих викликів для сучасних держав, особливо щодо суверенітету та економічної незалежності. У зв’язку з тим, що світова економіка стає дедалі більш взаємопов’язаною, традиційне поняття державного суверенітету стикається з новими загрозами. Національні кордони вже не є перепоною для транснаціональних корпорацій, міжнародних організацій або глобальних фінансових потоків. Наприклад, економічні політики країн часто залежать від рішень, ухвалених на рівні Світової організації торгівлі (WTO) або Міжнародного валютного фонду (IMF).

Тероризм та диктаторські режими.

Сучасні держави стикаються з великим викликом, спричиненим активізацією терористичних груп та диктаторських режимів. Тероризм становить загрозу як внутрішній, так і зовнішній безпеці, дестабілізуючи суспільства та викликаючи гуманітарні кризи. Міжнародні організації, такі як Організація Об’єднаних Націй, часто виявляються недостатньо ефективними у боротьбі з терористичними загрозами, особливо коли ці загрози походять від держав або угрупувань, що діють поза межами міжнародного права.

• Повномасштабне військове вторгнення Росії в Україну: Військова агресія Росії проти України у 2022 році стала кричущим прикладом того, як диктаторський режим порушує міжнародне право і суверенітет незалежних держав. Попри численні засудження з боку ООН та інших міжнародних організацій, Росія продовжує свою агресію, ставлячи під сумнів здатність світових інституцій захищати міжнародний порядок і законність.
• Напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року: Напад з боку палестинського угруповання ХАМАС, яке здійснило масований ракетний обстріл і наземний напад на територію Ізраїлю, став черговим прикладом того, як терористичні організації загрожують безпеці держав. Цей напад призвів до масштабних руйнувань і численних людських втрат, що дестабілізувало ситуацію в регіоні та викликало новий виток конфлікту між Ізраїлем і палестинськими угрупованнями. Попри міжнародну підтримку Ізраїлю та спроби врегулювання конфлікту, подібні атаки демонструють, як тероризм може кидати виклик міжнародній безпеці та миру. Терористичні угруповання, такі як ХАМАС, діють поза межами міжнародної системи права та ставлять під загрозу стабільність навіть найсильніших держав.

Кібербезпека та цифрове врядування.

У зв’язку з розвитком інформаційних технологій та цифрових систем, перед державами постають нові виклики у сфері кібербезпеки. Хакерські атаки, крадіжки даних та втручання у виборчі процеси стали звичайним явищем у сучасному світі. Держави повинні швидко адаптувати свої системи до цих загроз, оскільки кіберпростір став новим полем битви, де атакують не армії, а програми.

Міграція та криза біженців.

Масштабні потоки мігрантів і біженців створюють значні виклики для держав у всьому світі. Міграційні кризи, спричинені війнами, політичною нестабільністю або економічними труднощами, ставлять перед державами необхідність прийняття нових рішень щодо захисту кордонів, інтеграції мігрантів і забезпечення прав людини.

Висновок.

На завершення, ми розглянули основні аспекти поняття “держава”, включаючи її визначення, функції, теорії та форми. Держава виконує важливі функції, такі як забезпечення безпеки, правопорядку, управління економікою та надання соціальних послуг. Важливим також є розуміння теорій держави, зокрема соціального контракту, марксизму та плюралізму, які пояснюють її природу та роль у суспільстві. Ми також дослідили різні форми держав, від республік до монархій, і розрізнили поняття національної та багатонаціональної держави. Усі ці елементи підкреслюють складність і багатогранність сучасних державних утворень.

FAQ (Поширені питання):