Авторитаризм — це найдавніша в історії людства форма правління, для якої характерне абсолютне чи сліпе підпорядкування авторитету однієї людини (групи людей) на противагу індивідуальній свободі і яка пов’язана з очікуванням беззаперечного підпорядкування.
Що таке АВТОРИТАРИЗМ — поняття, визначення простими словами.
Простими словами Авторитаризм (Авторитарний режим) – це теорія та система правління, зазвичай пов’язана з диктатурою, на відміну від демократії, що виникла у відповідь на державні кризи політичного устрою (демократичний провал, соціальну поляризацію, економічний застій та міжнародну нестабільність).
Упродовж майже всього часу існування людства існували авторитарні форми правління. Авторитарний режим здійснює суверенну владу через однопартійне правління та може залежати від збройних сил у підтримці порядку. У своєму крайньому контролі над суспільством він може перетворитися на тоталітарну монополію.
Це принцип, заснований на підпорядкуванні авторитету, і протистоїть автономії людей у думках та діях. Як форма правління авторитаризм концентрує владу в руках
- лідера (культ особистості)
або
- невеликої еліти (елітарна диктатура), яка конституційно не підзвітна народу.
На відміну від тоталітарних систем, авторитарні уряди зазвичай не мають високорозвиненої ідеології. Лідери авторитарних систем часто здійснюють свою владу довільно і вважають себе вищими за чинний закон. Сучасні авторитарні системи зазвичай діють через єдині домінуючі партії, які контролюють уряд та інші ключові частини суспільства, включаючи економіку, засоби масової інформації та освіту. Зазвичай вони не проводять вільних виборів, які могли б замінити їх конкуруючою партією. Громадянам складно чи неможливо створювати опозиційні групи чи партії.
Авторитаризм та демократія.
Термін «авторитарні режими» у найширшому розумінні охоплює всі форми недемократичного правління. У порівнянні з демократіями авторитарний режим не підтримує
- інститутів та процедур участі,
- політичної конкуренції,
- основних прав і контролю влади (розподіл влади, парламенти, вибори, різноманіття партій тощо), характерних для демократії, і, таким чином, не має демократичної легітимності.
Ознаки авторитаризму.
Хуан Лінц, опис авторитаризму якого в 1964 році став впливовим, охарактеризував авторитарні режими як політичні системи за такими якостями:
- «обмежений, а не відповідальний політичний плюралізм» на відміну від принципово необмеженого плюралізму демократій; тобто обмеження на політичні інститути та групи (такі, як законодавчі органи, політичні партії та групи інтересів),
- відсутність «інтенсивної чи екстенсивної політичної мобілізації» та обмеження для масової громадськості (наприклад, репресивна тактика проти опонентів та заборона антирежимної діяльності),
- «формально нечітка» виконавча влада, часто мінлива чи розпливчаста.
Типи авторитарного правління.
Лінц виділяє сім типів авторитарного правління:
- Бюрократично-військове управління.
- Авторитарний корпоративізм.
- Мобілізуючий авторитарний режим.
- Постколоніальний авторитарний режим.
- Расові та етнічні «демократії».
- Неповний тоталітарний та дототалітарний режим.
- Посттоталітарний авторитарний режим.
Типи авторитарних урядів також включають:
- абсолютну монархію,
- військову диктатуру,
- ідеологічні режими.
Форми авторитарного управління.
Як правило, авторитарне управління набуває таких форм:
Авторитарна монархія
Найтрадиційніша політична система в сучасному світі – авторитарна монархія. Основа її легітимності є звичайною і часто пов’язаною з міфічними припущеннями щодо заснування відповідної династії. Прикладами цього є Ефіопія (до 1974 р.) і Саудівська Аравія. Сходження на престол зазвичай регулюється спадковістю, а відкритої політичної конкуренції практично немає. Формального поділу влади немає, структури влади персоналістичні та підкріплені аристократичною ідеологією вищого класу. У давні часи більшість подібних режимів будувалися на феодальних аграрних структурах. Сьогодні вони, як правило, мають централізовані та абсолютистські характеристики.
«Стара» олігархія
Цей тип авторитаризму панує у Латинській Америці. Це традиційний авторитарний режим. Такий режим отримує підтримку від феодальних чи «неофеодальних» сільських структур, і з кінця XX століття – від верств міського вищого класу. У крайніх формах старої олігархії (наприклад, у Нікарагуа до 1979 р.) невелика кількість провідних сімей здійснює майже винятковий контроль за політичним та економічним життям країни. У цій системі один лідер може бути відносно легко замінений іншим, іноді шляхом проведення підтасованих виборів, які не змінюють структуру влади докорінно. Політична діяльність та ЗМІ зазвичай контролюються репресивним апаратом режиму. Інші елементи, що становлять розподіл влади, такі як незалежна судова система або федеративна структура, також відсутні.
«Нова» олігархія
“Нова” олігархія отримує підтримку з боку домінуючих міських груп у сучасному контексті. У цьому «гегемоністському» режимі немає відкритої конкуренції за державні посади. Зазвичай існує однопартійна структура, яка носить переважно формальний характер і малоефективна. Натомість велика увага приділяється бюрократії. Громадська думка та ЗМІ перебувають під контролем, а керівництво централізоване та найвищою мірою персоналізоване. Щодо цього можуть існувати деякі харизматичні елементи легітимності. Відповідність встановлюється або пасивним ухваленням, або репресивними заходами. І соціальна база, і «інклюзивність» різняться в етнічному та класовому плані. Найчастіше відносно широка етнічна база поєднується з більш обмеженими класовими інтересами, які сприяють благополучним групам суспільства. Прикладом можуть бути такі країни, як Камерун, Туніс і Філіппіни (за Фердинанда Маркоса; 1917–1989 рр.).
Напівконкурентний авторитаризм
У Латинській Америці ця система була заснована на традиційно домінуючих класах, але існує більший баланс між сільськими та міськими елементами. Протиборчі елементи часто інституціоналізуються в «консервативних» та «ліберальних» партіях, наприклад, у Чилі, Колумбії чи Уругваї дев’ятнадцятого століття. Активна участь, як і раніше, обмежена середніми та верхніми верствами населення. Напівконкурентні режими, як правило, дотримуються встановлених конституційних правил у рамках президентської чи парламентської системи. Регулярні передачі влади відбуваються у встановлених рамках. Як правило, вони менш репресивні, ніж олігархічні системи. ЗМІ також часто мають більшу свободу.
Соціалістичний авторитаризм
«Соціалістичні» режими виявляють іншу закономірність. Для них характерна ефективна однопартійна організація, централізована система управління та ідеологія, спрямована на соціальний порядок та «некапіталістичний» та «самостійний» розвиток. Свобода вираження думок та плюралістичні форми організації обмежуються. Проте є безліч варіацій. Одна група (наприклад, Танзанія та Гвінея після здобуття незалежності) намагалася заснувати свій специфічний тип соціалізму на традиціях та культурі своїх суспільств. Інша група (наприклад, Алжир, Мозамбік) відстоювала марксистсько-орієнтований «науковий» бренд соціалізму. В обох групах можуть існувати деякі напівконкурентні елементи у внутрішньопартійній та парламентській сферах. Соціалістичні режими слід відрізняти від їхніх тоталітарних «комуністичних» аналогів хоча б через їх загалом «нерозвиненість» та відносну відсутність ефективного соціального контролю.
Військові режими
Крім цивільних режимів, існують системи, які контролюються військовими правителями, які прийшли до влади внаслідок державного перевороту після того, як попередні громадські інститути зазнали невдачі. За відсутності значних сил, що врівноважують, монополія військових на фізичні засоби примусу робить менш ефективні цивільні уряди легким здобутком для збройних груп. Соціальні основи цих режимів, зазвичай, досить вузькі. Деякі військові правителі діють як тимчасові доглядачі та роблять спроби повернути свої країни до цивільного правління (як Олусегун Обасанджо в Нігерії в 1980 році). Інші, навпаки, прагнуть встановити свою владу назавжди.
Можна виділити три підтипи військових авторитарних режимів:
- особистий військовий авторитаризм (зосереджений навколо «сильної людини» та її найближчих послідовників);
- корпоративний військовий авторитаризм (у керівних лавах збройних сил встановлена певна інституціоналізована передача влади);
- військовий соціалістичний авторитаризм (встановлює свою владу на постійній основі шляхом створення однопартійної системи).
Що таке авторитарний уряд?
Авторитарний уряд – це уряд, який має владу та проводить політику без згоди людей, якими він править.
Він не обирається народом і має абсолютну владу управляти так, як йому заманеться, не консультуючись з людьми, якими він править. Це може бути уряд, в якому одна людина діє як абсолютний правитель, або уряд, що складається з певної групи людей, наприклад політична партія. Авторитарні уряди зазвичай характеризуються придушенням інакомислення та контролем над поширенням інформації. Будь-які ЗМІ зазнають жорсткої цензури. У багатьох випадках ЗМІ використовуються як інструмент пропаганди авторитарного уряду, щоб він та його політика здавалися популярнішими в очах населення загалом.
Авторитарні уряди можуть прийти до влади силою зброї, як помазані наступники колишніх авторитарних режимів або навіть демократичними засобами.
Авторитаризм та тоталітаризм: відмінності.
Тоталітаризм — це авторитаризм, але він виходить за його рамки. В авторитарній системі є кілька соціальних та економічних інституцій, непідконтрольних уряду.
- Авторитарна система хоче повної політичної влади, але не виходить за межі цього.
- Тоталітарна система правління хоче влади над усім та всіма.
Представники тоталітарних режимів прагнуть влади за межами державного правління і починають вторгатися в особисте життя та ідеологію кожного, хто перебуває під їхньою владою.
Одним із найвідоміших прикладів тоталітарного правителя був Адольф Гітлер. Він вийшов за межі політичного правління і шукав контролю над тим, у що вірять люди, і навіть над тим, якою расою, на його думку, мають бути люди. Ще одна ключова відмінність полягає в тому, як вони виконують свої рішення. Авторитарний правитель більше орієнтований на індивідуальну владу, тоді як тоталітарний правитель – скоріше привабливий ідеолог, який стверджує, що керується інтересами народу чи держави.
Авторитаризм сьогодні.
Авторитаризм і популізм стали широко використовуваними термінами, коли до влади прийшли такі люди, як Трамп, Дутерте, Ердоган та Моді. Всюди є побоювання, що ми вступаємо в нову авторитарну та популістську епоху. Бразильський комітет Всесвітнього соціального форуму у серпні 2017 року, наприклад, заявив, що «зростання реакційної та авторитарної думки у Бразилії, у Латинській Америці та в усьому світі ставить усіх нас, прихильників нового світу, у рамки солідарності. Соціальна справедливість, демократія та мир у стані готовності та постійної мобілізації та потребує процесу артикуляції та всесвітньої єдності соціальних рухів». Дослідження, проведене CIVICUS раніше у 2017 році, показало, що лише 3% населення світу проживає у країнах, де права на протест, організацію та висловлювання думки поважаються, захищаються та реалізуються. Навіть Всесвітній економічний форум вважає, що ми «вступаємо в період, який легко впізнається як доавторитарний та фашистський».
Країни з авторитарними режимами правління.
Ґрунтуючись на виборчому процесі та плюралізмі, функціонуванні уряду, політичній участі, політичній культурі та громадянських свободах, найбільш авторитарними режимами у світі сьогодні є:
- Північна Корея
- Сирія
- Чад
- Центральноафриканська Республіка
- Демократична Республіка Конго
- Туркменістан
- Екваторіальна Гвінея
- Таджикистан
- Саудівська Аравія
- Узбекистан
- Гвінея-Бісау
- Ємен
- Судан
- Лівія
- Бурунді
- Лаос
- Еритрея
- Іран
- Афганістан
- Азербайджан
- Об’єднані Арабські Емірати
- Бахрейн
- Джибуті
- Свазіленд
- Оман
- Того
- Казахстан
- В’єтнам
- Китай
- Росія
- Білорусь
«Конкурентний авторитаризм»
«Конкурентний авторитаризм» визначається як нова форма гібридних режимів. Можна стверджувати, що ці режими є «зменшеними формами» авторитаризму, оскільки вони покладаються на формальні демократичні інститути як засіб отримання та здійснення політичної влади, але вони, як і раніше, порушують основні засади демократії. Вибори в країнах з «конкурентним авторитаризмом» проводяться регулярно і значною мірою вільні від поширених фальсифікацій, але режим, як і раніше, має право зловживати ресурсами, контролювати ЗМІ та незаконно залякувати свою опозицію.
Подібні режими можуть бути успішнішими в довгостроковій перспективі через недопущення широко розрекламованих порушень прав у міжнародних агентствах новин. Таким чином, авторитарний режим чи диктатура можуть уникнути масового внутрішнього протесту чи навіть міжнародного заперечення.
Прикладом таких авторитарних режимів є країни Близького Сходу і певною мірою Північної Африки. Це єдині регіони у світі, де сьогодні все ще правлять монархи одноосібно. В арабському світі монархи правлять більш ніж у третині країн Ліги арабських держав, включаючи Марокко, Саудівську Аравію, Йорданію, султана Омана, Кувейту, Бахрейну, Катару та Об’єднаних Арабських Еміратів.
Усі арабські монархи, разом узяті, керують приблизно сорока мільйонами підданих. Залишається питання, чому і як ці режими залишаються такими стійкими до демократизації. У той час як кількість електоральних демократій майже подвоїлася в усьому світі з 1972 року, їх кількість на Близькому Сході та Північній Африці значно скоротилася.
Майкл Л. Рос, професор політології Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі, стверджує, що нафта може бути причиною такої стійкості близькосхідних авторитарних режимів. Близький Схід, безперечно, є одним із найбагатших на нафту регіонів, і його багатство ресурсами може бути поясненням того факту, що більшість держав не демократизувалися в цьому регіоні. Але не всі авторитарні держави мають нафтові ресурси, тому, хоча нафтові багатства можуть пояснити присутність авторитаризму на Близькому Сході, не слід припускати, що це так скрізь. Близький Схід є яскравим прикладом регіону, який складається з держав, яким, попри всі хвилі демократизації, вдавалося підтримувати стійкі авторитарні режими. Хоча така стійкість може мати різні причинні механізми залежно від того, про яку країну йдеться, загальні тенденції нафтового багатства та наявність примусу зазвичай пояснюють високий рівень автократичного правління.
