Цензура – що це таке в ЗМІ та Інтернеті. Види, форми, причини та наслідки цензури.

Цензура – ​​це будь-яке придушення чи регулювання урядом, або іншим органом, самовираження у письмовій чи іншій формі залежно від контенту.

Що таке ЦЕНЗУРА – поняття, визначення простими словами.

Простими словами Цензура – ​​це придушення чи заборона будь-яких книг, фільмів, новин тощо, які вважаються непристойними, політично неприйнятними чи загрозливими для безпеки.

Згідно зі словником Вебстера, «піддавати цензурі» означає «досліджувати з метою придушення або видалення всього, що небажане».

Цензура відбувається щоразу, коли одним людям вдається нав’язати іншим свої політичні чи моральні цінності, придушуючи слова, образи чи ідеї, що вони вважають образливими.

Канали цензури можуть бути різними: від спілкування між групами до спілкування між людьми. Аналогічним чином, широкий спектр засобів масової інформації, у тому числі література, мистецтво, музичні твори, електронні засоби зв’язку та повсякденне мовлення, може піддаватися цензурі. У кожному разі цензура сприймається як зменшення небажаних висловлювань та пряме чи непряме пропагування корисних.

Цензура може включати приховування або редагування наявної інформації, а також запобігання створенню інформації. В інтересах захисту матеріалів від ширшої аудиторії забороняється чи регулюється контент, який вважається образливим чи шкідливим для суспільного добробуту чи влади.

Цензура – ​​це переважно сфера діяльності уряду. Але вона може також дуже ефективно здійснюватися приватними групами та виникає, коли окремі особи чи групи намагаються завадити іншим говорити, друкувати чи зображати щось.

Історія цензури.

Дослідники, митці та вчені протягом всієї історії піддавалися цензурі з боку

• релігійної,
• політичної,
• військової,
• корпоративної влади.

Наприклад, ще давньогрецький філософ Платон захищав різні ступені цензури в «Республіці», вважаючи, що для створення доброго суспільства ми маємо просувати хороші матеріали та пригнічувати погані. Зміст важливих текстів і поширення знань суворо контролювалися у стародавньому китайському суспільстві (як і більшість інформації у сучасному «комуністичному» Китаї). Протягом століть Список заборонених книг Римо-католицької церкви забороняв більшу частину літератури як таку, що суперечить вченню та догматам церкви.

У двадцять першому столітті багато суперечок викликали питання щодо потенційної цензури біологічних досліджень подвійного призначення, які можуть уможливити виробництво та використання біологічної зброї. Чи буде цензура етично доречною у цьому сучасному контексті, залежить від того, як буде знайдено консенсус (і чи буде?) між цінністю вільного спілкування без заборон та запобіганням шкоді.

Що найчастіше потрапляє під цензуру?

1. Мова
2. Мистецтво
3. Книжки
4. Періодичні видання
5. Фільми
6. П’єси
7. Світлини
8. Телепрограми
9. Радіопрограми
10. Інтернет (вебсайти та електронна пошта)
11. Репортажі новин

Хто такий цензор?

Слово «цензор» з’явилося у Стародавньому Римі, де уряд призначав чиновників щодо перепису і нагляду над суспільною мораллю.

У сучасному світі цензори прагнуть придушити свободу думки та висловлювання шляхом обмеження слова, друкованих матеріалів, символічних повідомлень, свободи асоціацій, книг, мистецтва, музики, фільмів, телевізійних програм та Інтернет-сайтів.

Отже, цензор традиційно – це чиновник, чия робота полягає у тому, щоб вивчати літературу, фільми чи інші форми творчого самовираження та видаляти чи забороняти все, що він вважає невідповідним.

Хто може бути цензором?

1. Уряд
2. Церква
3. Приватні групи тиску
4. Спікери, письменники та художники (самоцензура)
5. Хтось інший.

Обґрунтування цензури та її види.

Ніхто не хоче втратити свої права та свободи. Ніхто не хоче піддаватися повній цензурі або якимось чином обмежувати свою аудиторію. Пряма цензура може бути законною (заснованою на законодавстві певної країни) або незаконною (являтися порушенням прав і свобод людини). Усі види цензури залежно від її обґрунтованості можна класифікувати так:

1. Моральна цензура: видалення непристойних чи сумнівних матеріалів з погляду моралі (цензура мату, інформації сексуального чи порнографічного характеру).
2. Військова цензура: збереження в таємниці інформації, яку отримує військова розвідка.
3. Політична цензура: рішення уряду не розкривати інформацію своїм громадянам чи придушення інакодумства та опозиції за диктатури, авторитаризму, тоталітаризму тощо.
4. Релігійна цензура: засіб, за допомогою якого видаляється будь-який матеріал, що релігійна спільнота чи організація вважає небажаним для поширення (цензура інформації релігійного характеру, наприклад, приховування Ватиканом існування більшої кількості Євангелій, крім відомих чотирьох).
5. Корпоративна цензура: запобігання розповсюдженню інформації, що зображує бізнес у небажаному чи негативному світлі.

Форми цензури.

Цензура набуває двох основних форм:

• нав’язувану державою,
• добровільну.

Перша форма нав’язується владною групою особам, які під владою групи. Зазвичай така форма цензури включає штрафи або їх загрози, які створюють «стримувальний ефект», спонукаючи людей накладати на себе цензуру, щоб уникнути покарання. Суть існування цієї форми цензури в тому, що певні ідеї та форми висловлювання загрожують індивідуальному, організаційному та суспільному добробуту.

Друга форма цензури включає позитивну добровільну самоцензуру з боку людей, які самі вирішують, що обмеження їх форм вираження думок має свої переваги. Така цензура передбачає абсолютні стандарти, які не можна порушувати. Суть її в тому, що всі люди, а не тільки діти, вразливі та потребують захисту від образливих матеріалів.

Певна цензура носить переважно символічний характер, пропонуючи спосіб зміцнити соціальну солідарність, уникаючи образ загальних цінностей (наприклад, заборона спалювання прапорів). Це може бути форма морального виховання, наприклад заборона на расистські та сексистські висловлювання. Або маскуючись під високі принципи захисту суспільного добробуту та моральності, вона може просто включати бажання захистити інтереси політично, економічно та релігійно впливових людей шляхом обмеження альтернативних поглядів, а також критику чи делегітимацію можновладців.

Причини цензури.

Найпоширеніші історичні причини для цензури:

• політичні (заколот, зрада, загроза національній безпеці, придушення опозиції, утримання чи захоплення влади),
• релігійні (богохульство, брехня),
• моральні (непристойність, безбожність),
• соціальні (грубість, нешанобливість, безладдя).

Звичайно, всі ці причини можуть бути взаємопов’язані. Всі вони стосуються твердження, що те чи інше висловлювання може негативно позначитися на суспільних інтересах. Отже, часто цензура виправдовується захистом суспільного добробуту.

Цензура та свобода слова в Інтернеті.

З усіх незліченних міфів, які рояться в кіберпросторі, один із найпідступніших полягає в тому, що Інтернет за своєю суттю є інструментом визволення, інструментом, який обов’язково сприяє демократії, даючи голос тим, у кого відсутня політична влада, і тим самим підриває авторитарний і репресивний характер уряду. Такі погляди широко залучають західних політиків, які схильні перебільшувати масштаби та міць нібито волелюбних кібердисидентів. З цією ідеєю тісно пов’язано те, що глобальна спільнота користувачів мережі є самокерованою.

Реальність, на жаль, складніша й обтяжлива: Інтернет – це далеко не невблаганна сила свободи, яку зображають деякі з її захисників. Щобільше, цензура процвітає у вік інформації. Багато хто стверджував, що народження Інтернету віщувало смерть цензури. Але це не так. Світові авторитарні режими продемонстрували таку ж схильність до технологій, як і їх незадоволені громадяни. Багато урядів по всій планеті агресивно обмежують доступ до Інтернету. При цьому Інтернет-опозиція цензурі та політичної активності зазвичай обмежується невеликими групами освічених людей.

Доступність Інтернету відображає, серед іншого, готовність урядів дозволяти або заохочувати своє населення до кіберпростору. Репресивні уряди часто побоюються визвольного потенціалу Інтернету, що дозволяє людям оминати жорстко контрольовані канали ЗМІ. Критичний аналіз кіберпростору, наприклад, вказує на геоспостереження та вторгнення у приватне життя. Очевидно, що Інтернет можна змусити працювати як проти людей, так і на них. Кіберпростір може використовуватися для посилення гегемоністської влади, шпигунства за громадянами, створення атмосфери страху та запобігання або мінімізації інакодумства.

Відключення Інтернету (в Індії, наприклад) – це жорстка цензура, надзвичайний захід, який репресивні авторитарні режими використовують для обмеження потоків інформації. Навіть під час громадських заворушень вони призводять до цензури контенту, який є законним і може використовуватися для заспокоєння і впевненості великої кількості людей. Інтернет-фільтри все частіше закликаються до запровадження цензури. Будь-який фільтр призведе до непропорційної системи цензури, яка згодом тільки зростатиме. Блокування вебсайтів сьогодні часто здійснюється в секретному процесі, при якому автори та кінцеві користувачі контенту не отримують повідомлень або можливості відповісти. Видаються секретні накази, що позбавляють людей засобів правового захисту.

Мотиви цензури в Інтернеті.

Існує кілька мотивів цензури в Інтернеті і, отже, кілька форм та типів, включаючи

• політичне придушення дисидентів, правозахисників чи коментарів, що ображають державу (наприклад, у Китаї, Ірані, М’янмі, РФ);
• релігійний контроль з метою запобігти поширенню ідей, які вважаються єретичними чи блюзнірськими (як у багатьох мусульманських державах);
• захист інтелектуальної власності, включаючи обмеження на незаконно завантажені фільми та музику;
• культурні обмеження, які існують як частина гноблення етнічних меншин (наприклад, відмова вести урядові вебсайти певними мовами) або сексуальних меншин (наприклад, геїв та лесбіянок).

Як правило, уряди, які прагнуть запровадити цензуру, роблять це під приводом захисту суспільної моралі від уявних гріхів, таких як порнографія або азартні ігри, хоча останнім часом боротьба з тероризмом стала улюбленим аргументом. Також зазвичай використовуються навмисно розпливчасті уявлення про національну безпеку та соціальну стабільність.

Що найчастіше піддається цензурі у світі.

1. Сексуальність. Секс у мистецтві та розвагах – найчастіша мета хрестових походів цензури. На думку спадає багато прикладів. Картину із зображенням класичної статуї Венери Мілоської було «вирізано цензурою», тобто видалено з магазину, тому що менеджери торгового центру визнали напівоголене зображення «надто шокуючим». Сотні літературних творів, від «Я знаю, чому птах у клітці співає» до «Грона гніву» Джона Стейнбека були заборонені для читання у державних школах через їх сексуальний зміст. Варто зазначити, що жодного причинного зв’язку між впливом матеріалів відверто сексуального характеру та антигромадською чи насильницькою поведінкою ніколи не було науково встановлено, попри численні спроби зробити це. Цензура сексуальних висловлювань з моральних міркувань – це лише пережиток пуританської спадщини багатьох країн у світі.
2. Насильство. Сьогоднішні заклики до цензури мотивовані не лише мораллю і смаком, а й поширеним переконанням, що вплив зображень насильства змушує людей діяти деструктивно. Сили процензури, включаючи багатьох політиків, часто цитують безліч наукових досліджень, які нібито доводять, що вигадане насильство призводить до насильства у реальному житті. Дослідження взаємозв’язку між насильством у ЗМІ та реальним насильством є предметом серйозних дискусій. Дітям показували телепрограми з епізодами насильства в лабораторних умовах, а потім перевіряли на агресивну поведінку. Деякі з цих досліджень показують, що перегляд телевізора з насильством може тимчасово викликати в деяких дітей «об’єктну агресію» (наприклад, лопання повітряних куль, удари по ляльках або агресивні заняття спортом), але не реальне злочинне насильство щодо іншої людини.

Японське телебачення, манга, аніме та фільми відомі своїм крайнім, графічним насильством та великою кількістю сцен сексуального характеру, але в Японії дуже низький рівень злочинності.

Єдине ясне твердження, яке можна зробити, це те, що відносини між мистецтвом та людською поведінкою дуже складні. Насильство і відверто сексуальне мистецтво та розваги були основою людських культур із незапам’ятних часів. Багато біхевіористів вважають, що ці теми відіграють корисну та конструктивну роль у суспільстві, виступаючи як альтернативний вихід для індивідуальної агресії. Тотальна цензура цих тем не є плюсом для суспільних чи індивідуальних інтересів.

Приклади цензури у світі.

• В Угорщині державне управління ЗМІ має право збирати детальну інформацію про журналістів. Режим прем’єр-міністра Віктора Орбана використовує штрафи, податки та ліцензування для тиску на критично важливі ЗМІ та спрямовує державну рекламу до дружніх ЗМІ. У вичерпному звіті кількох глобальних організацій із захисту свободи преси робиться висновок: «Сьогодні незалежні ЗМІ Угорщини стикаються з все більшою цензурою».
• У Пакистані державний регулюючий орган призупинив дію ліцензії Geo TV, найпопулярнішого каналу в країні, після того, як спецслужби подали проти нього позов про наклеп після стрілянини в одного з найвідоміших журналістів телеканалу. З червня 2014 року канал було закрито на 15 днів. За словами пакистанських журналістів, цензура та корупція дуже поширені в країні.
• У Туреччині нещодавня поправка до закону про Інтернет дала Директорату з питань телекомунікацій право закривати будь-який вебсайт або контент «для захисту національної безпеки та громадського порядку, а також для запобігання злочинам». Президента Реджепа Тайіпа Ердогана критикували за ув’язнення десятків журналістів, а також за використання податкових розслідувань та величезні штрафи у відповідь на критичне висвітлення подій (наприклад, у 2009 році податкові органи оштрафували провідну медіагрупу на 2,5 мільярда доларів). Нещодавно уряд заблокував Twitter та інші соціальні мережі нібито у відповідь на корупційний скандал, в якому замішані Ердоган та інші високопосадовці.
• Російська Федерація піддає цензурі будь-які неконтрольовані висловлювання опозиції щодо політики влади. Нещодавно був створений так званий “Список іноземних агентів”, що буквально унеможливлює діяльність будь-яких незалежних від держави ЗМІ.