Етноцид – що це таке, визначення, приклади та історія терміну в Україні та світі

Етноцид — це форма цілеспрямованої етнонаціональної політики, спрямованої на знищення культурної самобутності конкретної етнічної спільноти. Його характерними ознаками є системне руйнування основ ідентичності народу: витіснення або заборона рідної мови, ліквідація традицій, стирання історичної пам’яті та нав’язування чужої культурної моделі.

Що таке ЕТНОЦИД — поняття та визначення простими словами

Простими словами, етноцид — це не про те, щоби фізично знищити людей, а про те, щоб «стерти» їх культуру, мову та звички, позбавити народ його власної ідентичності та коріння.

Це явище не передбачає вбивств у прямому розумінні цього слова, але є не менш руйнівним: етноцид — це комплекс заходів, спрямованих на витіснення культури однієї спільноти та заміну її цінностями іншої. Сюди можна віднести заборону рідної мови (в Україні такі випадки траплялися під час дії Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року), переслідування традиційної релігії, руйнування звичаїв, нав’язування чужої мови та звичаїв — усе це класичні приклади асиміляційної політики, зокрема русифікації та колоніальної інтеграції.

Етноцид часто ототожнюють із поняттям «культурний геноцид» або «денаціоналізація», проте він має свою чітку специфіку: за визначенням з «Енциклопедії сучасної України» [https://esu.com.ua/article-18074], етноцид є формою насильницької державної або адміністративної політики, яка «руйнує цілісність культурної самобутності етнічної групи без фізичного знищення її членів». Уявіть собі ситуацію, коли люди живуть на рідній землі, але з кожним роком їм забороняють говорити своєю мовою, проводити свої обряди, святкувати традиційні свята — так поступово зникає сама суть народу, його неповторність.

Для сучасної України це питання особливо актуальне, адже упродовж століть різні імперії — від Російської до радянської — послідовно вдавалися до таких практик. Досить згадати системну русифікацію в ХХ столітті, коли українська мова в освіті та діловодстві поступово витіснялася російською, а частка україномовних шкіл до 1980-х скоротилася до менш ніж 20%. Це класична ілюстрація того, як етноцид реалізується без масових репресій, але не менш ефективно в плані «стирання» національної ідентичності.

Таким чином, етноцид — це політика, що методично нищить культуру, традиції та історичну пам’ять народу, залишаючи людей живими, але позбавленими своєї етнічної сутності. Схема проста: етноцид = системна заборона або руйнування етнокультурних складових — мови, звичаїв, освіти, національної історії та релігії. І ця форма агресії, хоч і рідко фігурує в офіційних міжнародних правових актах, є добре зрозумілою українцям, які не раз відчували її на собі протягом власної історії.

Основні ознаки та механізми етноциду

Етноцид — це багатошаровий і складний процес, у якому задіяно цілий арсенал методів та інструментів, що поступово руйнують культурну тканину народу. Нижче наведено ключові ознаки та механізми, характерні для етноциду, з поясненнями кожного з них.

1. Знищення культури та мови (лінгвоцид)
   Найбільш впізнаваний прояв етноциду — це системне витіснення рідної мови та культури. Заборона публічного використання мови, обмеження у сфері освіти, медіа та офіційних установ — усе це спрямоване на поступову втрату мовної ідентичності. Наприклад, подібна політика була реалізована у ХІХ столітті Російською імперією: Валуєвський циркуляр 1863 року забороняв видання книг українською мовою, а Емський указ 1876 року розширив ці обмеження, включивши навіть театральні постановки.
2. Зруйнування етнічних зв’язків
   Етноцид також виявляється у руйнуванні традиційних соціальних зв’язків та етнічної територіальної організації. Примусові депортації — класичний приклад: переселення великих груп населення у віддалені регіони призводить до розпаду етнічних громад. Депортація кримських татар у 1944 році з рідного Криму стала одним із найбільш відомих прикладів такої практики в радянській історії.
3. Примусова асиміляція
   Ще один механізм етноциду — це нав’язування асиміляції, коли народ поступово втрачає власну ідентичність через переклад освіти, документації та громадського життя на мову домінуючої нації. Наприклад, у ХХ столітті русифікація в Україні була реалізована масово: станом на 1980-ті роки лише близько 20% шкіл викладали українською мовою. Як зазначає espreso.tv, подібна політика сприяла стиранню української культурної присутності у великих містах.
4. Дискримінаційна політика
   Здійснення дискримінаційних заходів на законодавчому рівні також є типовим інструментом етноциду. Це включає прийняття законів та адміністративних рішень, які перешкоджають розвитку культури певної національної меншини. Наприклад, зміна адміністративних кордонів на шкоду етнічній структурі регіону — практика, зафіксована в історичних матеріалах. Це дозволяло штучно розпорошувати компактні громади, позбавляючи їх можливості зберігати свої традиції у природному середовищі.

Кожен із цих механізмів має свій набір інструментів та цілей, однак об’єднує їх головне: намір стерти етнічну самобутність народу. Важливо розуміти, що етноцид — це не завжди стрілянина чи насильство на вулицях, це також «тихе» підточування культурних основ — через асиміляцію, дискримінацію, русифікацію та інші способи впливу, що залишають народ живим, але позбавленим власної душі.

Ці процеси неодноразово зачіпали Україну та інші країни Східної Європи, тому розуміння ключових ознак етноциду є надзвичайно важливим для сучасного суспільства.

Етноцид, Геноцид, Культурний геноцид і Лінгвоцид

Коли ми говоримо про етноцид, важливо чітко розуміти, чим це поняття відрізняється від близьких термінів — геноцид, лінгвоцид, культурний геноцид, етнічна чистка. Ці слова часто звучать поруч, але їхні змісти істотно різняться. Нижче подаю розгорнене пояснення цих термінів із короткими характеристиками та прикладами.

1. Геноцид
   Геноцид (англ. genocide) — це свідоме знищення цілого народу або етнічної групи через масові вбивства, фізичне винищення, створення умов, несумісних із виживанням. Саме це поняття закріплене у Конвенції ООН 1948 року, яка досі є базовим міжнародно-правовим документом із цього питання (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_155#Text).
2. Етноцид
   Етноцид (англ. ethnocide) — це руйнування ідентичності та культури народу, за якого фізичне знищення людей не є обов’язковим. Іншими словами, це про «вбивство» культури та традицій без прямого насильства над самими людьми. Як зазначав іспанський правознавець Бартоломе Клаверо — «геноцид убиває людей, етноцид — їхні душі».
3. Лінгвоцид (мововбивство)
   Лінгвоцид (англ. linguicide) — це навмисне знищення або витіснення мови народу, що зазвичай є головним інструментом етноциду. Цей процес добре видно на прикладі русифікації в Україні в XIX–XX століттях, коли українська мова поступово витіснялася з освіти, адміністрації та медіа.
4. Культурний геноцид
   Поняття «культурний геноцид» близьке до етноциду та нерідко вживається як його синонім, хоча формально не закріплене в міжнародному праві. Цей термін пропонували включити до Конвенції 1948 року, але через політичні суперечки (зокрема спротив СРСР і Великої Британії) його вилучили.
5. Етнічна чистка
   Етнічна чистка (англ. ethnic cleansing) — це політика вигнання певного етносу з його територій, що часто супроводжується насильством і порушенням прав людини. Цей термін увійшов у вжиток під час воєн на Балканах у 1990-х роках, хоча його корені значно давніші. Це приклад змішаної стратегії: одночасно геноциду та етноциду.

Порівняльна таблиця: ключові відмінності понять:

Ця класифікація допомагає зрозуміти, чому терміни «геноцид і етноцид» не можна використовувати як синоніми, а словосполучення «етноцид і культурний геноцид» потребує уважної диференціації в кожному конкретному контексті.

Види етноцидів в історії багаторазово проявлялися у різних формах: примусова асиміляція, заборона мови, репресії проти культурних діячів — усе це складові довготривалої стратегії «стирання» цілих народів без застосування зброї в буквальному сенсі.

Отже, якщо геноцид — це фізичне знищення людей, то етноцид і культурний геноцид — це боротьба проти культурної сутності, а лінгвоцид — проти мови як основи ідентичності. Саме тому сучасні історики та правознавці звертають особливу увагу на розмежування цих понять, адже від точного розуміння залежить як правова кваліфікація злочинів, так і наше ставлення до подій минулого та сьогодення.

Історичні приклади етноциду

В історії людства є чимало прикладів політики, яка за своїм змістом відповідає визначенню етноциду — системного нищення культури, мови та ідентичності народів. Особливо промовисті такі випадки в українській історії та історії кримськотатарського народу. Наведемо найпоказовіші приклади та проаналізуємо їхній зміст і наслідки.

Етноцид українців у Російській імперії та СРСР

• Заборона української мови: Валуєвський циркуляр та Емський указ
  У 1863 році міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв підписав документ, який увійшов в історію під назвою Валуєвський циркуляр. Цей акт заборонив друк релігійної та освітньої літератури українською мовою, що стало першим системним кроком на шляху до лінгвоциду та етноциду української культури. Уже за 13 років, у 1876 році, було ухвалено Емський указ, який ще більше посилив заборони: під повну заборону потрапили публічні вистави, публікації та навіть виконання пісень українською. Ці акти стали символом політики етноциду, спрямованої на стирання української культурної ідентичності.
• Русифікація та асиміляція в радянську добу
  У ХХ столітті етноцид українців продовжився вже у радянській формі: політика русифікації стала офіційним курсом СРСР. Станом на кінець 1980-х років частка шкіл з українською мовою навчання в деяких регіонах УССР скоротилася менш ніж до 20%, особливо в містах східної та південної України. (https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/yarmolenko_movna.pdf) Паралельно відбувалося витіснення української мови зі сфери офіційного діловодства та медіа, що фактично обмежувало її повсякденне вживання. До цього додавалася масова депортація та переселення населення, що змінювало етнічну карту країни на користь російського населення.
• Голодомори та репресії
  Хоча голодомор 1932–1933 років мав риси геноциду, він одночасно був складовою етноцидної політики, оскільки його наслідком стало масове знищення українського селянства — носія мови, традицій і національної культури. Репресії проти української інтелігенції 1930-х років (так зване Розстріляне Відродження) теж стали частиною цієї системи: було ліквідовано значну частину культурної еліти.

Політика етноциду щодо кримських татар

• Депортація 1944 року
  18 травня 1944 року влада СРСР здійснила примусове виселення кримськотатарського народу з території Криму. Близько 200 тисяч кримських татар були депортовані в Узбекистан та інші регіони СРСР під надуманим приводом «колабораціонізму». Ця депортація мала не лише ознаки геноциду, але й чітку етноцидну складову: розрив із рідною землею та знищення культурного середовища кримських татар у самому Криму. Після депортації радянська влада проводила політику знищення кримськотатарських топонімів, руйнування культурних пам’яток та заборону повернення депортованих до півострова.

Інші приклади етноцидних практик

• Акція «Вісла» (Польща, 1947 рік)
  У 1947 році польський уряд провів операцію під назвою «Вісла», в рамках якої понад 140 тисяч українців Лемківщини, Холмщини та Надсяння були примусово переселені на північ і захід Польщі. Це розпорошення мало на меті зруйнувати етнічні громади та сприяти їхній швидкій асиміляції.
• Мовна русифікація в СРСР
  Протягом ХХ століття мовна політика радянської держави була спрямована на витіснення національних мов, не лише української, а й білоруської, казахської, киргизької та інших. Цей процес мав характерну рису лінгвоциду: поступове згортання національної освіти та зменшення частки населення, що користувалося рідною мовою у публічній сфері.
• Знищення корінних мов у колоніальних імперіях
  У колоніальну епоху, особливо в Африці, Азії та Латинській Америці, європейські держави активно нав’язували свої мови та культурні стандарти місцевим народам, витісняючи автохтонні традиції. Наприклад, у Бразилії у ХІХ столітті корінним племенам часто забороняли розмовляти рідними мовами в школах та церквах, що є класичною формою лінгвоциду та етноциду.

Таким чином, історичні приклади етноциду свідчать про різноманітність форм цієї політики: від заборон мови та культури (Валуєвський циркуляр, Емський указ), до депортацій та примусових переселень (депортація кримських татар, акція «Вісла»). Для України ці явища — не абстрактна теорія, а частина національної пам’яті та історичного досвіду, який потребує збереження і вивчення, щоб більше ніколи не допустити повторення подібних трагедій.

Етноцид у міжнародному праві та документообігу

Попри те, що поняття етноциду активно обговорюється у наукових колах та політичних дискусіях, його статус у міжнародному праві залишається вкрай невизначеним. Міжнародне співтовариство має різні підходи до цієї категорії, що варто розглянути докладніше.

Відсутність формального визначення

У 1948 році була ухвалена Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього (Організація Об’єднаних Націй), яка стала основним міжнародним документом у сфері захисту прав людини від злочинів масового характеру. Однак термін «етноцид» у цьому документі не згадується взагалі. Ба більше — під час підготовки тексту Конвенції у 1940-х роках активно обговорювалося включення поняття «культурний геноцид», проте воно було виключене через політичні суперечки: наприклад, радянська делегація та представники Великої Британії виступали проти такого формулювання, оскільки бачили в ньому потенційну загрозу для власної колоніальної політики.

Підходи міжнародних організацій: ЮНЕСКО та ЄСПЛ

Після прийняття Конвенції термін «етноцид» почав з’являтися в працях експертів та дослідників. Зокрема, ЮНЕСКО в окремих своїх аналітичних документах трактувала етноцид як синонім культурного геноциду, підкреслюючи його значення як системного знищення культури та ідентичності народів.

Європейський суд з прав людини (European Court of Human Rights, ЄСПЛ) також не має формального визначення етноциду, але у своїй практиці звертає увагу на захист культурних прав та права на збереження ідентичності національних меншин — що опосередковано торкається цієї теми.

Позиція правозахисників

Деякі міжнародні правозахисні організації, наприклад American Bar Association (ABA) (americanbar.org) та Amnesty International, трактують етноцид як порушення фундаментальних прав людини та навіть розглядають його як злочин проти людства, хоч і визнають, що ця категорія не кодифікована окремо в міжнародному кримінальному праві.

Ці організації звертають увагу на те, що етноцид та культурний геноцид часто є «неофіційною частиною» ширших кампаній утисків нацменшин, які супроводжують або передують фізичному винищенню.

Міжнародні резолюції

На сьогодні не існує загальнообов’язкових резолюцій ООН чи Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ — Parliamentary Assembly of the Council of Europe) із прямим визначенням або засудженням етноциду як окремого явища. Цей термін частіше використовується в політичних дискусіях, аніж у юридичних актах. Наприклад, під час обговорення ситуації на Балканах або в Тибеті політики та дипломати згадували етноцид у риториці, однак без правових наслідків.

Приклади формальних засуджень

Проте на рівні загальних заяв міжнародна спільнота вже не раз висловлювалася про засудження практик, що мають ознаки етноциду. У публікаціях окремих делегацій ООН збереглися формулювання на кшталт: «Світове співтовариство… засуджує будь-які прояви етноциду і розглядає його як злочин проти людства».

Таким чином, у міжнародно-правовому вимірі етноцид лишається позаправовим поняттям, яке широко використовується в публіцистичних та наукових колах, але досі не має формалізованого статусу у міжнародних договорах та конвенціях. Його застосування здебільшого здійснюється у зв’язку з ширшими категоріями, такими як злочини проти людяності, культурні права, або в контексті аналізу політики колоніальних та тоталітарних держав.

Це розуміння дозволяє сучасним історикам і правознавцям аналізувати як минулі, так і сучасні практики, що мають ознаки етноциду, крізь призму міжнародних стандартів прав людини, навіть за відсутності прямого правового визначення.

Сучасне вживання терміну «етноцид»

У наш час слово «етноцид» набуло помітної популярності у політичному та медійному дискурсі — особливо в контексті міжнародних конфліктів і прав людини. Воно дедалі частіше використовується у заголовках новин, блогах та політичних заявах для опису явищ, що пов’язані зі свідомим нищенням культурної ідентичності народів, навіть якщо формально цей термін не має чіткого правового статусу. Нижче розглянемо кілька характерних прикладів.

Проросійська пропаганда та звинувачення на адресу України

Останніми роками проросійська пропаганда активно експлуатує термін «етноцид» у власній риториці. Зокрема, в інформаційному просторі РФ поширюються заяви, нібито Україна вчиняє «етноцид угорської меншини» на Закарпатті, звинувачуючи нашу державу в «насильницькому укоріненні угорської ідентичності» та утисках культурних прав угорців в Україні. Ці меседжі є типовими прикладами маніпуляцій і дезінформації, які мають на меті створити образ України як держави, що «знищує національні меншини» — при тому, що фактично українська держава забезпечує рівність культурних прав для всіх громадян.

Український ракурс: оцінки політики РФ

Водночас в українському інформаційному полі термін «етноцид» використовується для оцінки політики Російської Федерації щодо України та її громадян. Відомий журналіст та політолог Віталій Портников неодноразово заявляв: «З новою окупацією Криму відновлено етноцид кримських татар», підкреслюючи, що сучасна російська політика на окупованому півострові є прямим продовженням радянської практики витіснення кримськотатарської культури (espreso.tv). Інша яскрава цитата Портникова: «Етноцид — от і вся історія Росії…» — підкреслює наскрізний характер такої політики у різні історичні періоди.

Сучасні прояви етноциду під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році ситуація набула нового виміру. Слово «етноцид» часто вживається для опису таких дій Росії на тимчасово окупованих територіях:

• Заборона української мови та культури: на багатьох окупованих територіях було закрито українські школи, а в закладах освіти впроваджено російські програми та російську мову викладання як єдину допустиму.
• Депортація громадян та дітей: за офіційними оцінками українських органів, з 2022 по 2024 рік до Росії було депортовано понад 19 тисяч дітей, багато з яких потрапили до російських родин, де їх примусово «перепрошивають» під російську ідентичність.
• Асиміляційна політика щодо викрадених дітей: у російських медіа навіть з’являлися сюжети, де дітей із Донбасу називають «новими росіянами», а їхнє минуле навмисно стирається з пам’яті.

Таким чином, сьогодні термін «етноцид» дедалі більше використовується у новинних та аналітичних матеріалах, але залежно від контексту може бути інструментом або політичної пропаганди (з боку Росії), або справедливою кваліфікацією сучасних злочинів (з боку українських та міжнародних експертів). У кожному випадку слово «етноцид» сигналізує про загрозу національній ідентичності та культурним правам окремих спільнот — і це робить його важливим терміном у сучасних дискусіях про права людини.

Висновок

Етноцид — це системне нищення культури, ідентичності та мови народу без фізичного винищення людей, і хоча юридично цей термін не закріплений окремо в Конвенції про геноцид 1948 року, він давно визнається міжнародною спільнотою та правозахисниками як тяжке порушення прав людини. Особливої уваги до цього явища вимагають сучасні реалії: у часи воєн та окупацій етноцид перетворюється на потужний інструмент придушення та асиміляції народів, і тому його своєчасне виявлення та засудження має стати спільним завданням для всіх демократичних суспільств.

FAQ (Поширені питання):