Пролетаріат — це термін, що характеризує суспільний клас, який не має у своїй власності засобів та знарядь виробництва й існує, заробляючи виключно продажем своєї праці, а не живе коштом прибутку з якого-небудь капіталу. Спочатку в побуті було тільки слово «пролетаріат», пізніше поширилася назва «робітничий клас» або ще «промисловий робітничий клас».
Що таке ПРОЛЕТАРІАТ — поняття, визначення простими словами.
Простими словами, Пролетаріат — це (нім. Proletariat від лат. Proletarius – незаможні) суспільний клас найманих працівників, які живуть тільки коштом праці, своїх рук та умінь (спеціальність, кваліфікація) та не мають у власності нічого, що могло б приносити дохід.
Даний соціальний прошарок піддається економічної експлуатації з боку тих, хто володіє засобами виробництва (фабриками, заводами, пароплавами, і так далі) – Буржуазією. Клас пролетаріату, є продуктивною силою суспільства, оскільки саме його працею створюється суспільний продукт, вимушено вступає у виробничі відносини з капіталістами, як з єдиними власниками виробництв.
Буржуазія і пролетаріат.
Буржуазія та пролетаріат – класи ворожі, і не просто ворожі, а класи протилежності, і більш того, що парадоксально, класи, які один без одного існувати не можуть. Буржуазія створює виробництва і їй потрібен пролетаріат, який і приходить на них працювати. Конфлікт між ними, ґрунтується на постійному та «несправедливому» привласненні капіталістами більшої частини заробленого працею пролетаріату та отриманні шляхом цього надприбутків.
З ростом промислового виробництва, неухильно ростуть сили пролетаріату:
- чисельність;
- згуртованість;
- організованість (створюються галузеві профспілки, а потім і конфедерації праці);
- готовність йти до кінця, та відстоювати свої інтереси (протест, пікет, страйк, революція, збройне повстання).
Пролетаріат стає реальною силою, з якою буржуазне суспільство повинно вважатися. В парламентах різних країн з’являються депутати від робітників. Міркування деяких теоретиків-марксистів, наприклад, Бернштейна, в майбутньому не заперечували й мирного переходу до соціалізму – при завоюванні, скажімо, парламентської більшості. У ряді країн подібне пізніше трапилося (так звана шведська модель соціалізму).
Диктатура пролетаріату.
Основним шляхом переходу до соціалізму згідно з вченням Маркса-Леніна залишався шлях збройної боротьби. Відмова від капіталістичного способу господарювання та перехід до соціалістичного, тобто знищення самого принципу приватної власності на засоби виробництва і передача її у загальнонародну, припинення всілякої експлуатації людини людиною, стає можливим після захоплення влади представниками робітників і трудового селянства. Вважалося, що правлячі класи добровільно не поступляться ні владою, ні власністю, тому основним (не єдиним, але головним) визнався революційний виступ. Очолити його має робітничий клас, як найбільш організований, послідовний у досягненні мети — створення соціалістичної держави, держави нового типу. У союзі «серпа» і «молота» селянству відводилася роль веденого, оскільки, на відміну від робочого класу, у селянина була власність — земля, а отже, він був стихією дрібнобуржуазною, що хитається, яку потрібно було направляти. В державі робітників та селян, як прошарок між ними, «прилаштували» трудову інтелігенцію (кудись її ж все одно треба було дівати), назвавши за пропозицією Льва Троцького «пролетаріатом розумової праці». Цей пролетаріат визначення своє отримав ще від Ф. Енгельса у 1893 році, до нього той зарахував учених, інженерів, техніків, лікарів, вчителів, агрономів та ін.
Для подальшого поширення та зміцнення влади пролетаріату, на певний період (Не назавжди!) вводять, як міру захисту себе і нового ладу, диктатуру пролетаріату, тобто робітників і найбіднішого селянства. На цей період скасовуються всі закони буржуазної держави, всі права та свободи. Закони часто підміняє «революційна доцільність» та насильство.
В СРСР цей період тривав, як мінімум, до 1936 року, до моменту прийняття конституції. І в СРСР, і ще в деяких країнах впровадження соціалізму відбувалося в найгіршій з можливих варіацій – влади верхівки партійної бюрократії. Диктатура пролетаріату, хоч і суворе, але народовладдя, однак народ, замість декларованої загальної свободи був фактично відсторонений від влади, власності, трудових результатів, достовірної інформації про події в країні та світі. Відповіддю стало самовідчуження людей від активного життя, часом аж до втечі у «внутрішню еміграцію». Далі – стагнація, криза, розпад країни.
Світовий пролетаріат і сучасність.
Поняття «пролетаріат», завжди існувало у зв’язці з капіталізмом, і оскільки капіталізм живий та здоровий, то і пролетаріат теж нікуди не подівся. Видозмінилася все відповідно до реалій ХХІ століття. Капіталізм був вже й імперіалізмом, тепер переживає «весну» глобалізму. Транснаціональні корпорації мають вплив майже на всі країни.
Після серії революцій, що прокотилися по всій Європі у 20 столітті, можновладці почали робити правильні ходи. А тут до речі приспіла теорія конвергенції та інші. Відповідно розмилося поняття пролетаріату. Були проведені безпрецедентні соціальні реформи, які підходять і для країн соціалізму. Податковий тягар поширили на багатих (до 80% в окремих країнах), робочий день для жінок, наприклад в Австрії, обмежили взагалі п’ятою годиною, робочі отримують дуже гідні зарплати, виплачуються грошові допомоги, чим із задоволенням користуються люмпени – мігранти, що хлинули в останні роки в Європу з арабських країн. Одержують допомогу, не працюють, зате скоюють злочини. Ну, люмпени, одним словом, що з них візьмеш. І капіталізм, нехай він тепер глобалізм, і пролетаріат як і раніше є. Сильно змінилися в порівнянні з часами Маркса, але є. Нікуди не поділася основа основ капіталізму – Капітал.
Як говорилося вище, розмитий образ пролетаріату, але як і раніше – це ті, хто живе продажем своєї праці. Вчені, педагоги, айтішники, горді собою менеджери — це все пролетаріат. І інтереси пролетаріату, і капіталу, як і в давнину — протилежні.
