Екстрадиція – що це таке, визначення, суть, приклади, як проходить процедура та до кого застосовується.

Екстрадиція — це процес передачі однією державою особи, яка обвинувачується або вже засуджена за злочин, іншій державі, що запитує видачу для притягнення до відповідальності або виконання вироку, відповідно до міжнародних договорів і національного законодавства.

Що таке ЕКСТРАДИЦІЯ — поняття та визначення простими словами.

Простими словами, Екстрадиція — це процес, коли одна країна передає людину, яку підозрюють або вже засудили за злочин, іншій країні, щоб там її могли притягнути до відповідальності або відправити до в’язниці, згідно з угодами між цими державами.

Історичне підґрунтя екстрадиції.

Екстрадиція, як міжнародний правовий інститут, має глибоке коріння, що сягає тисячоліть. Перші відомі згадки про домовленості щодо видачі злочинців між державами належать до часів Стародавньої Месопотамії. Один з найстаріших відомих документів — це договір між правителями хетів і єгиптян, який було укладено близько 1259 року до н.е. Цей договір, відомий як “Угода Кадешу”, передбачав взаємну видачу втікачів, включаючи осіб, які втекли з військової служби або вчинили злочини на території однієї з держав. Історичні дані свідчать про те, що вже в ті часи держави визнавали важливість міжнародної співпраці для боротьби зі злочинністю.

Сучасний розвиток екстрадиційних договорів.

Міжнародне право формалізувалося протягом XIX і XX століть, коли зростала кількість держав і необхідність взаємної видачі злочинців ставала дедалі більш актуальною. Сучасна екстрадиція ґрунтується на численних двосторонніх і багатосторонніх договорах. Одним з перших сучасних прикладів є договір між США та Великобританією 1842 року, відомий як “Договір Вебстера — Ешбертона”. Цей договір встановив основні правила щодо видачі осіб, підозрюваних у серйозних злочинах, таких як вбивство і піратство.

Також як приклад можна навести:

• Європейська конвенція про екстрадицію (1957 р.): один з найважливіших багатосторонніх договорів, що регулює екстрадицію між європейськими країнами.
• Договори про екстрадицію ООН: Організація Об’єднаних Націй відіграла важливу роль у створенні правових рамок для міжнародної екстрадиції.

Роль міжнародних організацій.

Міжнародні організації, зокрема Організація Об’єднаних Націй та Інтерпол, мають величезне значення у вдосконаленні екстрадиційних угод і сприянні співпраці між державами. Інтерпол забезпечує оперативну координацію та пошук злочинців, яких шукають за межами їхньої країни, полегшуючи процес екстрадиції.

• ООН: сприяла створенню міжнародних конвенцій для гармонізації екстрадиційних процесів.
• Інтерпол: допомагає державам координувати міжнародний розшук осіб для подальшої екстрадиції.

Таким чином, розвиток екстрадиційного права відображає еволюцію міжнародної співпраці та прагнення держав до підтримки глобальної справедливості.

Правова основа екстрадиції.

Екстрадиція базується на численних міжнародних угодах, що створюють правову основу для видачі злочинців між державами. Одним з найбільш значущих багатосторонніх договорів є Європейська конвенція про екстрадицію, ухвалена в 1957 році. Вона регулює екстрадиційні процеси між країнами-членами Ради Європи, забезпечуючи узгоджені стандарти правової процедури та захисту прав обвинувачених. Крім того, двосторонні угоди між державами також відіграють важливу роль у забезпеченні співпраці. Наприклад, США мають екстрадиційні угоди з більш ніж 100 країнами, серед яких Велика Британія, Канада та інші.

Основні принципи екстрадиції.

При ухваленні рішень щодо екстрадиції ключовими є два принципи: подвійна кримінальність та невидача за політичні дії.

• Подвійна кримінальність означає, що вчинок, за який особу просять екстрадувати, має бути кримінальним злочином як у країні, що запитує екстрадицію, так і в країні, що розглядає запит. Наприклад, якщо злочин вважається незаконним лише в країні-запитувачі, видача не відбудеться.
• Невидача за політичні дії захищає осіб, яких переслідують через їхню політичну діяльність або погляди. Цей принцип часто застосовується до тих, хто шукає політичного притулку.

Роль Інтерполу в екстрадиції.

Інтерпол, міжнародна організація кримінальної поліції, є важливим гравцем у процесі екстрадиції, оскільки він допомагає координувати пошук і затримання осіб, яких шукають для екстрадиції. Інтерпол випускає так звані “червоні повідомлення” (Red Notices), що дозволяють країнам-членам співпрацювати у справі затримання осіб, підозрюваних у серйозних злочинах. Це не є міжнародним ордером на арешт, але значно полегшує роботу правоохоронних органів у відстеженні підозрюваних.

• Червоні повідомлення: використовуються для пошуку осіб, яких розшукують для екстрадиції.
• Міжнародна координація: Інтерпол сприяє співпраці між правоохоронними органами різних країн для успішної видачі злочинців.

Таким чином, екстрадиція — це складний міжнародний процес, що регулюється як багатосторонніми конвенціями, так і двосторонніми договорами. Принципи подвійної кримінальності та невидачі за політичні дії забезпечують баланс між потребами в міжнародному правосудді та правами індивідуумів, а роль Інтерполу є ключовою в пошуку та затриманні втікачів.

Як проходить екстрадиція: процес крок за кроком.

Процес екстрадиції є багатоступеневим юридичним механізмом, який забезпечує, що видача особи відбувається згідно з міжнародними стандартами та з дотриманням прав людини. Кожен етап, вимагає ретельної перевірки та правового аналізу, що гарантує законність цього процесу. Отож, екстрадиція відбувається наступним чином:

Етап №1: Запит на екстрадицію.

Процес екстрадиції починається з того, що країна, яка потребує видачі особи, формально подає запит на екстрадицію до іншої держави. Цей запит містить докази, які підтверджують, що особа вчинила злочин, що є достатньою підставою для її видачі. Запит має базуватися на чинних міжнародних угодах, таких як двосторонні екстрадиційні договори або багатосторонні конвенції. Крім того, країна-запитувач повинна надати детальний опис злочину, посилання на відповідні правові норми та докази, що підтверджують провину особи.

• Офіційний запит на екстрадицію: подається країною-запитувачем відповідно до міжнародних договорів.
• Доказова база: країна повинна надати достатньо доказів для обґрунтування запиту.
• Відповідність міжнародним угодам: запит має відповідати нормам двосторонніх чи багатосторонніх угод.

Етап №2: Правовий розгляд запиту країною, що розглядає екстрадицію.

Після отримання запиту на екстрадицію, країна, яка розглядає цей запит, проводить ретельний юридичний аналіз. Судові органи країни повинні переконатися, що запит відповідає принципам екстрадиційного права, зокрема принципам подвійної кримінальності та захисту від політичних переслідувань. Проводиться перевірка доказів, щоб впевнитися, що обвинувачення є законними, а докази достатні для екстрадиції. Також оцінюються можливі порушення прав людини в країні-запитувачі, такі як застосування тортур або смертної кари.

• Юридичний аналіз доказів: перевіряється законність доказів і їхня відповідність принципам екстрадиції.
• Перевірка відповідності міжнародним нормам: країна повинна бути впевнена, що екстрадиція не порушить права людини.

Етап №3: Судові слухання та апеляції.

Якщо особа, яку шукають для екстрадиції, не погоджується з цим рішенням, вона має право оскаржити його в суді. Проводяться судові слухання, де особа може представити докази своєї невинуватості або подати аргументи проти екстрадиції. Суд розглядає всі аргументи та ухвалює рішення. У випадку, якщо суд підтримує рішення про екстрадицію, особа може подати апеляцію до вищої судової інстанції, що дозволяє ще раз переглянути справу.

• Судові слухання: особа може оскаржити рішення про екстрадицію та представити власні докази.
• Апеляції: у разі відмови в першій інстанції особа має право на апеляцію до вищого суду.

Етап №4: Передача та транспортування особи.

Після того, як усі юридичні процедури завершені та суд ухвалив рішення про екстрадицію, починається процес передачі особи до країни-запитувача. Країна, що ухвалила рішення про екстрадицію, координує з країною-запитувачем дату та спосіб передачі. Зазвичай особу передають через спеціальні канали між правоохоронними органами обох держав, забезпечуючи дотримання всіх заходів безпеки під час транспортування. Це є завершальним етапом екстрадиційного процесу.

Підстави для відмови в екстрадиції.

Взагалі існує досить багато різноманітних підстав які можуть перешкоджати екстрадиції або зовсім унеможливлювати її, проте серед основних можна виділити наступні:

Політичні злочини та переслідування з політичних мотивів.

Однією з найважливіших підстав для відмови в екстрадиції є політичний характер злочину. Політичний злочин — це будь-який злочин, що пов’язаний з політичною діяльністю, спрямованою проти державного режиму або політичної системи. Приклади політичних злочинів можуть включати участь у протестах, підривну діяльність або публічну критику уряду. Важливим аспектом є те, що країни часто не видають осіб, яких переслідують за політичними мотивами. Розглянемо 2 приклади:

Приклад №1: Екстрадиція Клауса Барбі

У випадку з Клаусом Барбі, колишнім офіцером СС, якого називали “Ліонським м’ясником”, ситуація була дуже складною. Барбі був відомий своєю жорстокістю під час окупації Франції нацистською Німеччиною. Він особисто відповідав за численні тортури, страту, арешти та депортації французьких євреїв і учасників Опору під час Другої світової війни. Після закінчення війни Барбі втік до Південної Америки, де отримав захист від кількох урядів, зокрема Болівії, працюючи там радником з безпеки.

У 1970-х роках Франція звернулася до болівійського уряду з вимогою екстрадиції Барбі, щоб судити його за воєнні злочини. Однак цей процес виявився надзвичайно складним. Адвокати Барбі намагалися уникнути екстрадиції, класифікуючи його дії під час війни як політично мотивовані, що відповідало б принципу “невидачі за політичні злочини”. Вони стверджували, що дії Барбі не були кримінальними за стандартами звичайного права, а частиною його діяльності як офіцера державної служби в умовах війни.

Ця спроба адвокатів Барбі порушила складне питання, оскільки на той момент політичні злочини вважалися підставою для відмови в екстрадиції. В результаті французькому уряду знадобилося багато років, щоб домогтися видачі Барбі, попри серйозні звинувачення в злочинах проти людяності. Урешті-решт, його екстрадували до Франції у 1983 році, де він постав перед судом і був засуджений до довічного ув’язнення.

Цей випадок показує, як складно розмежовувати політичні та воєнні злочини, а також те, як захист на основі політичного переслідування може використовуватися для затягування або уникнення екстрадиції.

Примітка: Дуже радимо ознайомитися з життям та історією цього нацистського злочинця та нелюда. Спойлер: Це ще той шпигунський детектив, який не побачиш навіть у Голлівудських фільмах. Досить цікаво про це розповідають на Youtube каналі “Фарід говорить”: Клаус Барбі. Історія «Ліонського мʼясника»

Приклад №2: Августо Піночет

Одним із найбільш відомих прикладів, коли відмова в екстрадиції була обґрунтованою і визнана багатьма країнами як правильний крок, стосується Августо Піночета, колишнього диктатора Чилі. У 1998 році Піночета заарештували у Великій Британії за запитом Іспанії, яка вимагала його екстрадиції для судового розгляду за звинуваченнями у порушеннях прав людини під час його правління в Чилі. На той час Піночета звинувачували в організації численних тортур, викрадень і вбивств під час його диктаторського режиму з 1973 по 1990 роки.

Однак після декількох років судових процесів і апеляцій британські суди ухвалили рішення відмовити в екстрадиції через поганий стан здоров’я Піночета. Він мав серйозні проблеми зі здоров’ям, включаючи деменцію та серцеві захворювання, що робило неможливим проведення справедливого судового процесу. Хоча цей випадок викликав значні суперечки, він був прикладом того, як гуманітарні міркування можуть бути причиною відмови в екстрадиції. Піночет повернувся до Чилі, де його не судили через ті ж самі причини.

Цей приклад демонструє, що, попри серйозність звинувачень, рішення про екстрадицію також враховує питання здоров’я та справедливості процесу. Велика Британія обґрунтовано вирішила, що суд над Піночетом не був би можливим через його стан, тому відмова в екстрадиції вважалася виправданою.

Питання прав людини.

Порушення прав людини є іншою вагомою підставою для відмови в екстрадиції. Якщо існує загроза, що особу після екстрадиції піддадуть катуванням, несправедливому судовому процесу або смертній карі, країна має право відмовити в екстрадиції. Наприклад, багато європейських країн відмовляються екстрадувати осіб до держав, де практикується смертна кара, з огляду на заборону смертної кари в Європейському Союзі. У 2020 році Велика Британія відмовилася екстрадувати підозрюваного до США, оскільки існували занепокоєння щодо умов тримання під вартою та можливого жорстокого поводження. Подібні рішення базуються на міжнародних нормах захисту прав людини, зокрема на положеннях Європейської конвенції з прав людини.

Відмова через громадянство.

Деякі країни не екстрадують своїх власних громадян через законодавчі обмеження або конституційні гарантії. Наприклад, Німеччина має закон, який забороняє екстрадицію своїх громадян до інших держав, якщо злочин, за який особу просять екстрадувати, може бути розглянутий у національному суді. Такий підхід базується на ідеї, що країни повинні мати право захищати своїх громадян і самостійно вирішувати питання їхньої відповідальності перед законом. Це особливо актуально у випадках, коли громадянин може переслідуватися за кордоном несправедливо або з політичних мотивів.

Таким чином, питання політичних злочинів, порушення прав людини та громадянство є ключовими факторами, що можуть стати підставою для відмови в екстрадиції. Ці принципи дозволяють захистити права людини і запобігти зловживанню екстрадиційними процесами.

Країни, де немає екстрадиції.

Деякі країни світу не мають угод про екстрадицію з іншими державами, що робить їх притулком для осіб, які хочуть уникнути кримінального переслідування або відповідальності за злочини. Відсутність екстрадиційних договорів створює юридичну лакуну, яку часто використовують як політичні діячі, так і особи, підозрювані в скоєнні економічних або інших серйозних злочинів. Країни, де немає екстрадиції, можуть мотивувати це різними причинами, такими як політична нейтральність, навмисне ігнорування міжнародних норм та правил, слабкі міжнародні зв’язки або бажання захищати власних громадян.

Найвідоміші країни без екстрадиції:

1. Росія: Так звана Російська Федерація не має екстрадиційних угод з багатьма країнами, включаючи Сполучені Штати і Велику Британію. Це робить її притулком для багатьох осіб, яких розшукують за кордоном за економічні чи кримінальні злочини. Наприклад, Едвард Сноуден, колишній працівник АНБ США, отримав тимчасовий притулок у Росії після того, як США подали запит на його екстрадицію за викриття державних секретів.
2. Китай: Китайська Народна Республіка не має екстрадиційних договорів з багатьма західними країнами. Хоча він активно співпрацює з іншими державами в боротьбі з транснаціональними злочинами, Китай часто відмовляє в екстрадиції з політичних або національних міркувань, особливо якщо справа стосується громадян країни.
3. Об’єднані Арабські Емірати: Об’єднані Арабські Емірати є країною, де часто знаходять притулок особи, які тікають від кримінального переслідування. Через відсутність екстрадиційних угод з багатьма західними країнами, ця держава стає прихистком для заможних осіб, які уникають відповідальності за економічні злочини.
4. Саудівська Аравія: Саудівська Аравія також входить до переліку країн, які не завжди співпрацюють у питаннях екстрадиції. Вона рідко видає своїх громадян і часто ігнорує запити інших держав на екстрадицію, особливо якщо це стосується політичних чи релігійних аспектів.
5. Венесуела: Венесуела є країною, де відсутність екстрадиційних угод використовується для політичної ізоляції. Відомі випадки, коли уряд Венесуели надавав притулок особам, яких розшукували за політичні або економічні злочини. Наприклад, Венесуела надавала притулок громадянам інших країн, які розшукувалися за шахрайство або корупцію.

Причини відсутності екстрадиційних угод:

• Політична нейтральність: Деякі країни, такі як Швейцарія, мають традицію політичної нейтральності, що обмежує їх участь у міжнародних екстрадиційних угодах. Це дозволяє їм зберігати відносини з усіма державами та не брати участь у конфліктах між ними.
• Захист громадян: У багатьох країнах існує конституційний захист громадян від екстрадиції, що не дозволяє видавати їх іншим державам навіть за серйозні злочини.
• Політичні та релігійні міркування: Деякі країни, такі як Саудівська Аравія чи Венесуела, можуть відмовляти в екстрадиції через політичні або релігійні погляди. Вони можуть вважати, що екстрадиція становить загрозу їх суверенітету або порушує їх ідеологічні принципи.

Вплив на міжнародні відносини.

Відсутність екстрадиційних договорів часто створює напруженість у міжнародних відносинах, особливо якщо країни намагаються притягнути до відповідальності осіб за серйозні злочини. Такі ситуації ускладнюють співпрацю між державами у сфері боротьби зі злочинністю, тероризмом або економічними злочинами. Водночас країни без екстрадиції іноді використовують це для політичного тиску або для забезпечення захисту своїх громадян від переслідувань за кордоном.

Екстрадиція і Україна: як у нас із цим питанням?

Україна є активним учасником міжнародних правових процесів, у тому числі й питань, пов’язаних з екстрадицією. Як держава-член Ради Європи, Україна керується Європейською конвенцією про екстрадицію (European Convention on Extradition), яку було ухвалено у 1957 році. Крім цього, Україна має двосторонні договори про екстрадицію з багатьма країнами, що регулюють процедуру передачі осіб, які підозрюються або були засуджені за кримінальні злочини. Але, як і в багатьох інших державах, в Україні є певні обмеження та особливості цього процесу.

Відмова в екстрадиції громадян України.

Українське законодавство прямо забороняє екстрадицію власних громадян. Це означає, що навіть якщо громадянин України вчинив злочин за кордоном і держава-запитувач вимагає його видачі, Україна не може цього зробити. У таких випадках особа може бути притягнута до відповідальності в Україні за національним законодавством. Така практика є загальноприйнятою у багатьох країнах і базується на принципі державного суверенітету та захисту громадян.

Співпраця з Інтерполом.

Україна активно співпрацює з Інтерполом у пошуку та затриманні осіб, які підозрюються у скоєнні злочинів і переховуються за кордоном. Через Інтерпол видаються “червоні повідомлення”, які дозволяють правоохоронним органам по всьому світу оперативно обмінюватися інформацією про підозрюваних.

Висновок.

На завершення, екстрадиція є важливим інструментом міжнародного правосуддя, що забезпечує притягнення злочинців до відповідальності за кордоном. Україна активно бере участь у цьому процесі, дотримуючись міжнародних угод та стандартів захисту прав людини. Важливі аспекти включають принципи подвійної кримінальності, захист від політичних переслідувань та відмова у видачі власних громадян. Країна демонструє готовність дотримуватися принципів правової держави, одночасно захищаючи осіб від загрози тортур та несправедливого суду.

FAQ (Поширені питання):